Схоже, нам знову пропонують Україну без українців

«На якій планеті та в якій країні живе автор цієї статті? Точно не на Землі й точно не в Україні...» — гадаю, не лише у мене виникла така думка після прочитання чергового тексту Володимира Стуса. Не маю підстав для сумніву у щирості автора, але ж доводиться мати справу з його текстом, який являє собою еклектичну суміш політологічних труїзмів не першої свіжості з історико-політичними нісенітницями.

• Скажімо, про «неофеодалізм» чи «промисловий феодалізм» на вітчизняних теренах писали й говорили ще у другій половині 1990-х. Не беруся вказати, хто перший запровадив цю термінологію і під відповідним кутом зору проаналізував українську ситуацію, але йдеться щонайменше про десяток авторів; я й сам про це неодноразово писав. І не тільки політичні аналітики зверталися до такої термінології — скажімо, Євген Марчук тоді ж говорив про владний режим Кучми, що це, в кращому випадку, «освічений феодалізм». А у статтях Володимира Стуса теза про неофеодальні, кастово-станові тенденції в сучасному суспільному житті Україні подають, неначе нове слово теорії...

Але ж, сказавши «а», треба говорити й «б». Європейські нації постали на руїнах класичного феодалізму й у боротьбі з ним; нації ж у переважній більшості позаєвропейського світу формувалися і формуються донині у змаганнях за свободу проти колоніалізму й імперіалізму всіх різновидів. А націоналізм — це рушійна сила таких змагань, це інструмент подолання суспільної роздробленості та досягнення консолідації населення тієї чи іншої країни. Реально практично завжди (виняток — Швейцарія) формування нації відбувається навколо певного етнічного ядра; в основі національного життя лежить спільна єдиний культурний код — хоча б тому, що нація, яка завжди прагне вийти на державотворчий рівень, потребує спільної політико-правової культури та розвиненої літературної мови, яка обслуговує всі сфери життя країни — від освіти до мистецтва, від юриспруденції до нецензурних емоцій. А от полікультурність та поліетнічність у реальному житті характерні саме для феодального і — ширше — деспотичного, тиранічного правління, тобто для до національного життя. Адже тут нобілітет має свою культуру, селяни — свою (істотно відмінну в різних регіонах), купецтво — свою, церковники — свою тощо. При цьому не тільки культурні норми, а й мовленнєві ресурси різних верств є майже недотичними одні до одних; згадаймо, що у Британії півтора століття тому випускник Оксфорду й лондонський кокні не могли порозумітися, розмовляючи двома різними англійськими мовами; сто років тому процеси формування британської нації почали вимагати руйнації цієї лінгвістично-культурної «перегородки», що у яскравому й парадоксальному стилі відобразив Джордж Бернард Шоу у п’єсі «Пігмаліон».

Головна проблема України — це недоформованість модерної нації, що має включати в себе всі суспільні верстви та групи. Значна частина населення низки регіонів, які свого часу були військово-політичними плацдармами Російської імперії, а потім стали об’єктами посиленої радянізації, перебуває у донаціональному стані й керується настановами трайбалізму: головне, щоб той чи той політик був «свій», «земляк», «місцевий»; його моральні та ділові якості не мають вирішального значення, головне — не допустити до влади «чужих», «інших», «не наших». Саме принципи трайбалізму, який прямо протилежний і ворожий націоналізму, насправді експлуатує нинішня владна верхівка, яку серйозно звати «аристократами» здатна тільки людина з атрофованим почуттям гумору та незнанням реальної історії; адже ці персонажі дуже вже нагадують провінційних варварів, які захопили Рим, всілися під римськими орлами, невміло начепили тоги й лаврові вінки (по десятку на кожну голову) і намагаються вдавати з себе патриціїв...

• Трайбалізм цей інколи досягає високого градусу і набуває рис регіонального сепаратизму; ось уже понад два десятиліття політики певного ѓатунку ведуть мову про особливий «народ Криму», а останніми роками популярними стали розмови про «народ Донбасу» (особливо активно про нього говорять візитери з Росії — від Йосифа Кобзона до патріарха Кирила). За такими напучуваннями та політичними деклараціями виразно вимальовується прагнення в разі небажаного для певних персонажів та політичних сил — як в Україні, так і за її межами — відірвати важливі регіони від Української держави на основі «самовизначення» такого фіктивного «народу» (як це було зроблено свого часу за розробленими ще в ЦК КПРС інструкціями з відокремленням Придністров’я від Молдови). І саме націоналізм протистоїть усьому цьому.

Звичайно, націоналізм як «парасолькова» ідеологія, може набувати різних форм — від радикально-агресивних до ліберальних і демократичних (так само, до речі, як і соціалізм чи консерватизм). Класичним взірцем ефективності національно-демократичної ідеології та політики є діяльність Індійського національного конгресу, яка мала наслідком не тільки унезалежнення Індії, а й подальший швидкий та ефективний розвиток цієї велетенської поліетнічної держави, ще у середині ХХ століття фактично пошматованої на частини володіннями феодалів-раджів та кастовими традиціями. Далеко не все в Індії ідеально, але за рейтингами політичної свободи вона істотно випереджає Україну, а вулицями Києва бігають авто виробництва «Тата моторс»...

Інший приклад ефективності націоналізму — Ізраїль. Ця держава, власне, і побудована майже з нуля на основі принципів єврейського націоналізму, себто сіонізму, який сповідували й сповідують різні політичні течії — від трудовиків-соціалістів до релігійних консерваторів. І, до речі, громадянське суспільство цієї країни — а воно там вельми розвинене — завдячує самим фактом свого нинішнього існування на теренах Ерец-Ізраель саме сіонізму.

Власне, як і громадянське суспільство як таке, особливо у постколоніальних державах, у яких національне визволення йшло пліч-о-пліч з боротьбою за політичні та громадянські свободи і права.

• Згадаймо: у Європі становлення громадянського суспільства історично було поєднане з антифеодальними революціями та ствердженням модерних націй (тобто таких, які включають у себе всі верстви суспільства, а не лише чільні, як от шляхетська нація часів першої Речі Посполитої чи козацька нація часів Визвольних змагань). Власне, так воно й має бути — адже нація є спільнотою вільних громадян, а не підданих того чи іншого можновладця.

• В Україні паростки громадянського суспільства в радянський час виникали і розвивалися передусім у контексті національно-демократичного руху. Не буду детально зупинятися на подробицях та постатях — «День» традиційно присвячує висвітленню цієї сторінки вітчизняної історії чимало уваги. Що є прикметним: 77% учасників дисидентського руху в Україні були українцями, а практично всі інші, яке б етнічне походження вони не мали, підтримували національно-демократичну ідеологію, виступаючи з позицій, як зараз модно говорити (хоча це й не зовсім точний термін), «політичних українців». І, до речі, дисидентський рух України був одним із найсильніших в СРСР. Ще трохи статистики: серед ув’язнених у таборах особливого режиму українські політв’язні становили понад 50% їхнього складу, а у вельми специфічних мордовських концтаборах — близько 70%. Середній термін ув’язнення українських дисидентів становив 10-12 років, тоді як, скажімо, литовських чи вірменських — від одного до трьох років. Це засвідчує, що Кремль добре розумів небезпеку, яку становив для нього український національно-демократичний рух. І сьогоднішні «кремлівські чекісти» та інтелектуальна обслуга «наших» олігархів добре розуміють цю небезпеку — тому й намагаються розколоти українських громадян за тими чи іншими ознаками (далеко не завжди регіональними) або — увага! — звести їхню активність до боротьби за мінімум добробуту та елементарні соціальні гарантії (мовляв, це те, що «об’єднує всіх», від Львова до Луганська, не треба виходити за межі спільних інтересів, проблеми культурних орієнтацій чи геополітики — то від лукавого...)

Власне, це і не дивно. Адже, коли мова йде про демократію в Україні, то це — іншими вловами — влада українського народу, чимось істотним поєднаної спільноти людей, а не просто конгломератом особистостей. А коли йдеться про вітчизняне громадянське суспільство, то це певний спосіб організації українських громадян, а не громадян «узагалі». Щодо сучасних проблем українського націоналізму та націонал-демократії зокрема, то це вже інша тема. Відзначу тільки, що головним ѓанджем «Свободи» є зовсім не її націоналізм — а, навпаки, нестача модерного націоналізму в ідеології та практиці цієї партії, певний етнократизм й оборонний характер її програмних настанов. Проте за будь-яких обставин українське громадянське суспільство як таке не є антагоністом націоналізму — лише його екстремістським формам, так само, як воно є антагоністом щодо тоталітарних соціалістів чи фанатичних клерикалів будь-якого віровизнання.

День

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-07
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)
Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)