Борис Кузьма розповів про філософію сучасного художника

Вчора йому виповнилось 55. Ось уже кілька років Борис Кузьма очолює Закарпатську організацію Національної спілки художників України, продовжує активно творити, експонувати свої роботи на виставках в Україні та за її межами. Художник має, до речі, дуже оригінальний стиль. Але перше наше запитання до нього не про це, а як пан Борис почуває себе у 55?

— 55 – це не рубіж, коли можна казати, що вже щось зроблено. Я сприймаю це, як наступний день у моєму житті. Ніяких висновків з цього не роблю. Але все ж відчуваю, що певний етап в житті пройдено. Як художник я чимало зробив, але не все. Хочеться багато чого ще спробувати, побачити, відчути… Тому в завтрашній день дивлюся з оптимізмом і надією, а робити висновки, що вдалося в житті зробити, а що ні, стану років через десять.

Після закінчення архітектурного факультету ви 6 років працювали заступником головного архітектора Ужгорода. Як вам теперішнє обличчя міста?

— Я б сказав, що ситуація жахлива. Мені багато речей не подобається, намагаюся якось вплинути, проте останнім часом наші рішення не беруть до уваги. За останні 20 років майже знищено архітектуру Ужгорода (деталі, декор, ковка), тобто те, що колись виражало характер нашого міста, його стиль. Зруйнована навіть система спілкування з громадськістю, до мінімуму зведено вплив на рішення чиновників. Повернути все це тепер буде важко.

Місто «вдягнули» в туалетну плитку. Де і коли, скажіть, вона використовувалася на оформлення фасадів? Це те, що невластиве стилю Ужгорода. Коли я працював заступником головного архітектора, то в Ужгороді та Мукачеві творила велика група архітекторів, які розробили детальне планування центральної частини цих міст. Потрібно було погоджувати все, а роботи не починалися без детальних планів реконструкції пам’ятників архітектури. Нині цим нехтують.

 Як гадаєте, сучасна архітектура не псує загального вигляду обласного центру?

— Зараз місто перетворилося на «пластмасовий фантик». Збережено дуже мало раритетних деталей. Візьмемо для порівняння жінку. Якщо її розфарбувати яскраво та неохайно, вдягнути без смаку, то як вона виглядатиме? Кожна жінка має мати свій стиль, який відповідає її характеру. Так само і місто, на яке не можна «вішати» будь-що. Душа болить, що тут скажеш.

Давайте повернемося до вашої художньої діяльності. Вже 14 років ви очолюєте Закарпатську організацію Національної спілки художників України.

— Обраний головою вже вчетверте і ставлюся до посади відповідально. Спокійно дивлюся в очі всім моїм колегам, бо багато чого вдалось зробити за цей період. Перш за все має бути творча робота і збереження того незалежного статусу, який у спілки є сьогодні. Ми маємо майно, яке дозволяє художникам працювати, колектив, який гідно себе зарекомендував. Розумію, що нам потрібно більше виставлятися на всеукраїнських та закордонних виставках, щоб не варитися у власному соку, постійно вдосконалюватися. Сьогодні світ інтенсивно змінюється, треба жити за його правилами.

Чи багато нині у спілці молоді?

— Хочеться, щоб серед нас було якомога більше молодих людей. Але нині молодь тяжіє до великих міст, де реальніше знайти роботу та продемонструвати своє мистецтво. За період мого керування наші ряди поповнило 20 майстрів. Більшість з них — дуже талановиті, активно проявляють себе, але є й ліниві…

У 2010 році у спілці домінували живописці. Ситуація змінилася?

— Живописна секція — це основа закарпатської школи, і за кілька останніх років мало що змінилось. У радянські ж часи у нас більше було «прикладників» (майстри декоративно-прикладного мистецтва. — Авт.). Тому що працював художній фонд, було багато ідеологічних замовлень від «партії». Але у 2003 році його ліквідували, а відтак на перший план вийшли живописці, оскільки через мистецтво можна показати себе навіть на вулиці. Натомість для декоративно-прикладного мистецтва потрібно більше простору, подіумів і характерної обстановки. Маємо й кількох графіків, скульпторів. Але останні теж пов’язані із замовленнями. Якщо замовлення є – скульптор оживає, якщо ні, то майстер робитиме те, що продається.

 Пане Борисе, що дає художнику членство у спілці?

— Ми — громадська організація, яка не залежить ні від кого і сама себе утримує. Держава фінансує нас дуже скупо — 8 тисяч гривень на місяць. Цих грошей вистачає хіба що, та й то частково, на рекламну продукцію. Щоб стати членом спілки, треба мати 8 всеукраїнських виставок. Тобто за вуха ми до себе нікого не тягнемо. Цей статус потрібен перш за все самому художнику, бо членство в організації дає йому право на дешеву оренду майстерні (гривня за 1 кв.м у місяць), безкоштовні виставкові зали. Він може розраховувати на нашу допомогу, коли йдеться про виготовлення буклетів та каталогів, поїздки на пленери, відвідини всесвітньо відомих музеїв безкоштовно чи за півціни. Врешті-решт, спілка об’єднує творчих людей в одне тісне коло. У нас, звичайно, не все ідеально, буває, що і виключаємо з організації за аморальну поведінку чи низький рейтинг участі у виставках. Молодь ми взагалі намагаємося тримати у напрузі, щоб мала стимул та демонструвала розвиток.

Якось в інтерв’ю ви сказали, що мистецтво – це товар, який потрібно реалізовувати…

— Ми всі перебуваємо у торгових стосунках і маємо грамотно продати свою працю. Колись вважалося, що картини мають бути лише в музеях. А жити тоді з чого? Кожна робота має свою вартість, бо це теж праця, і вона повинна продаватись. У нас часто ті, хто цікавиться мистецтвом, не можуть купити те, що їм подобається, а ті, хто може, ним не цікавляться. Арт-дилерство, особливо в Ужгороді, наразі перебуває у недорозвиненому стані. Маю на увазі те, що художник повинен працювати, а арт-дилер — пропагувати і просувати його мистецтво, як це є у всьому світі.

Ваші картини купують більше в Україні чи за кордоном?

— Більшість своїх робіт я продаю за кордоном, бо там ще не втрачений середній клас, який цікавиться мистецтвом. Раніше і у нас купували картини, а зараз ті, хто чесно заробляє, не мають такої можливості. Це проблема перш за все економічна.

 Ви із самого початку малювали живописну графіку чи якось до цього прийшли?

— Я спробував уже багато чого, щоб себе проявити, і продовжую експериментувати досі. В мене своя техніка, яка виникла логічно, а не спонтанно. Почалось із монотипій (вид живописної графіки), коли ще жив художник Павло Бедзір. Він, пригадую, дав мені спробувати, що це за техніка, і тоді вона здалася мені цікавою. До того я про неї не знав. В цій техніці є ще великий потенціал розвитку, у ній завжди можна знайти щось цікаве. Мене вона влаштовує, але помічаю, що пора шукати щось нове. Бо іноді стиль для художника стає своєрідним паралічем. Можна стати одноманітним і не рухатись вперед. А це вже проблема.

Чи потрібен художнику кумир?

— Художнику потрібні орієнтири. І кожен, навіть вже відомий, повинен бачити світло в кінці тунелю, когось, хто надихне чи допоможе не лінуватись, а встати і працювати. Треба вміти себе знищити, а потім відродитися – це філософія сучасного художника. Лише тоді, коли ти не будеш заспокоєним, житимеш у мистецтві довго. А якщо будеш потопати у власних лестощах і не дивитися на інших – це твоя погибель.

А у вас є орієнтир у творчості?

— Мені подобається багато сучасних художників, за якими цікаво спостерігати. Вони для мене є провокаторами. Коли беру в руки новий каталог і бачу, що людина шукає якісь форми, кольори, композиції, мене це непокоїть. Встаю і починаю працювати. Я не є великим ерудитом у закордонному мистецтві, але там бачу багато хороших сучасних майстрів, у яких можна щось взяти. З ними є про що поговорити, у них є чому навчитися. Великий вплив на моє мистецтво зробили експресіоністи, гідних можна перераховувати довго. Але кумирів, яким я поклоняюся, – нема.

Що художнику дають пленери?

— Це — нагода для спілкування та подорожей. Художник повинен подорожувати, бо лише тоді він може черпати якісь нові емоції, робити експерименти в мистецтві. Пленери — це велика книга, яка має бути відкритою для кожного, бо в майстерні багато не побачиш…

Якими бачите перспективи закарпатської школи живопису?

— Було б дивно, якби я не вірив у розвиток і світлі перспективи нашої школи живопису (сміється). Потрібно тільки постійно її популяризувати. Частіше виїжджати за межі краю і показувати, на що ми здатні.

І наостанок, коли Борис Кузьма порадує персональною виставкою?

— На середину квітня в мене запланована виставка у Львові в Палаці мистецтв. Ностальгічне місто, бо там вчився і там залишилися товариші. У Львові покажу традиційну для мене графіку, а в Ужгороді (влітку) представлю свої нові живописні роботи. Найближчим часом виставлятимусь також у Братиславі. Якщо наше посольство у Словаччині допоможе, то все, думаю, вийде. Нещодавно, до речі, відкрилася моя персональна виставка й у словацькій Банській Бистриці, правда, я не зміг приїхати на її відкриття.

Бесіду вела

Анастасія НОЖКА

Газета “Новини Закарпаття” 

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-02
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)
Родненький,на когож ты нас покинул? А вообще 2 жулика....
Jktu (2016-11-30 18:55:10)
Новости. Москва." Россия создала танк, аналогов которому не существует" (как и упомянутого танка;))....
Русин (2016-11-30 15:05:27)
Очень странно, люди допущенные до самых сокровенных государственных секретов, так просто могут поменять страну проживания. Пока бывшие укр. чиновники будут так легко перебираться на пост. место житель ......
Вано (2016-11-30 14:26:10)