Галерея Ілько є посередником між митцем та глядачем

Михайло Ілько народився у Тячеві. З другого класу жив з батьками в Ужгороді. По закінченню школи вступив до художнього училища. Після – у Київський державний художній інститут. Затим, трохи повертався до Ужгорода, але життя все ж пов’язав з Києвом.

Нещодавно він разом з родиною відкрив мистецький центр «Галерея Ілько», що вже встиг стати мистецько-культурно-музичним осередком в Ужгороді. Нам Михайло розповів про плани, роботу і те, чим займається поза галереєю.

– Пене Михайле, Ви часто приїздите до Закарпаття?

– Часто. Тут живе мій батько.

– Чим займаєтеся у Києві сьогодні?

– Моя діяльність пов’язана з креативною студією Stairsfor. Все, що торкається дизайну маркетингових комунікацій, подій, фотовиробництва та менеджменту творчих проектів.

– Чому відкрили її у Києві, а не на Закарпатті?

– Це було досить давно – ще у 90-их роках. Там моя родина, тому питання вибору не стояло. Так життя розпорядилося.

– На мистецтво традиційне часу вистачає?

– На жаль, часу на традиційне мистецтво не вистачає. Маю на увазі, у робочий час. Поза роботою, намагаюся його знаходити.

– Щось малюєте сьогодні?

– Є кілька робіт, над якими працюю. Сподіваюсь, займусь цим серйозніше наступного року.

– Ваш батько має вплив на Ваші мистецькі роботи?

– Коли ти бачиш певні роботи та майстерність змалку, то це не може на тебе не впливати. Але час все змінює: світогляди різні, середовище розвитку інше. Кожна людина шукає свій світ. Тому з часом цей вплив стає усе меншим, якщо це взагалі можна назвати впливом. Коли ти у цьому живеш, то це твоє органічне середовище.

– Ви є ініціатором створення українського національного шрифту. Чому взялися це?

– Кожна країна має свої продукти ідентифікації. В Україні є непогані акцидентні шрифти, на жаль вони є непоширеними та не надто використовуваними. А сучасного набірного шрифту у вигляді комп’ютерної гарнітури взагалі в Україні не було. Тим більше з відкритою ліцензією.

Ця потреба у нас виникла під час підготовки пісенного конкурсу Євробачення-2005, а потім під час підготовки презентації на право проведення фінальної частини Чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012. У 2008 повертався до цієї ідеї. Пройшло п'ять років і у 2011 ми все ж взялися за це. Разом з Благодійним фондом «Мистецького Арсеналу» оголосили конкурс для створення сучасного набірного українського шрифту «Арсенал», а Stairsfor була менеджером і спонсором цього проекту. Ми обрали переможця, запатентували права на шрифт, виклали його на сторінку ukrainian-type.com, сьогодні його можна вільно завантажити.

– Як вважаєте, це був успішний проект?

– Я б розділив це питання на два пункти. Якщо говорити про щось, що робить твою країну кращою та цікавішою, то такі проекти завжди успішні. Що ж до того, наскільки цей шрифт потрібний та затребуваний – покаже час. Усе залежить від користувачів, яким це потрібно чи ні.

– Ви відповідали за креативну частину на Євробаченні у 2005 році. Це неймовірно велика відповідальність.

– Звісно це великий і складний об'єм роботи. Але в Stairsfor як з управлінської так і з творчої точки зору ми були готові до цього. Ми мали добре підготовлену і відпрацьовану методологію виконання творчих проектів. Як креативний директор я теж себе відчував достатньо впевнено. Робота була напружена, але результат як на мене вийшов добрий.

– Ви є членом правління благодійного фонду «Мистецький арсенал». Що входить у Ваші обов’язки?

– Благодійний фонд створений для того, аби підтримувати «Мистецький арсенал» як установу і сприяти його розвитку. Це є центральний мистецький та артистичний майданчик країни, але, тим не менше, він знаходиться на стадії розбудови. І одна з функція благодійного фонду – це створити коло друзів, які хотіли б і підтримують «Мистецький арсенал» як явище.

Мене туди запросила Ольга Вієру, яка була і на відкритті «Галереї Ілько» в Ужгороді. Ми товаришуємо. Вона прекрасний організатор і чудова людина.

Познайомились ми ще у 2006 році, коли Український Дім анонсував конкурс на редизайн. Ми тоді отримали три перемоги з трьох, але проект так і не був розпочатий.

– Як Ви наважилися на відкриття власної галереї? Чи довго збиралися?

– Вперше ця ідея промайнула ще на початку 90-их. Хотілося мати приміщення галерейного плану, у якому можна було б проводити культурні та мистецькі заходи. Але реалізувалося усе лише за останні чотири роки. Зараз нам дуже подобається те, що ми робимо.

– Чим займаєтесь у «Галереї Ілько»? Ви кажете, що не галерист.

– По суті, я є її засновником. Але у малому та середньому бізнесі сьогодні важко відокремити засновника від менеджера. Тому у мене це також поєднується.

Що ж до галериста, то це люди, які можуть тим чи іншим чином впливати на роботу художника, замовляти її, просувати роботи і на цьому заробляти. Мені б цього не хотілося. Тому я не галеристи. Радше, хочеться бути посередниками між митцем та глядачем.

– Мені дуже яскраво запам’яталася Ваша фраза з презентації галереї про те, що тут не місце тому, що «гнівить Бога». Чи вдається балансувати?

– Одразу чомусь згадую про виставку «Березневих котів», яка була досить суперечливою. Абсолютних істин – не буває. Має бути баланс. Мені здається так: якщо те, що ми робимо йде на користь суспільству, навіть, якщо воно нам не подобається – то це добре.

Є речі у цій експозиції, які менше подобаються, можливо вони не володіють достатньою художньою силою.

Я б не хотів брати на себе роль цензора. Стояло питання: буде виставка «Березневих котів» у нас чи ні? Але мови про те, що вона буде, але без чогось – цензурована – не було. Чи я би повторив цей досвід ще раз: так, але з більшою поінформованістю. 

Сьогодні мистецтво має два напрямки: мистецтво прекрасне і мистецтво актуальне. Утім, часто мистецтво прекрасне є дещо егоїстичним. Воно не завжди розкриває проблему, реальність.

Вчителі у школі вчать дітей писати на дошці слова «мама», «сонечко», але, тим не менше, ми часто бачимо інші написи. Так само й ця виставка показує, що є величезна прірва між тим, як би нам хотілося, аби усе було у житті і тим, як це є насправді. Тому нам, як мінімум, треба звернути на це увагу.

У житті ви змушені дивитися на те, що навколо вас, а у галереї – це не обов'язково, не подобається — перейдіть до наступної роботи. Це особистий вибір. Тому, ви задали дуже точне питання. Можливо, й мені слід бути обережнішим зі словами. Утім, від цього моя точка зору не змінюється. (ред. – посміхається)

– Чи є плани співпраці зі столичними галереями: PinchukArtCentre, Я Галерея, Мистецький арсенал?

– Питання у тому, чи хотіли б вони з нами співпрацювати. Але, звісно, спілкування завжди потрібне. Ми б хотіли більше працювати на те, що б зруйнувати стереотипи людей, про те, що Еверест – це найвища гора, Леонардо – найкращий художник, а Моцарт – найкращий композитор. Відповідно, усі решта – це якісь другосортні люди.

Виходить, що жінки, яких ми любимо не такі добрі, як ті, що на обгортках журналів. Говерла – це пагорб, усі музиканти погано грають, а художники – нездалі. Ця ієрархічна модель як на мене є примітивною і не корисною для життя. Тому ми переконані, що спілкування між людьми тут значно важливіше за намагання вибудувати якусь чергову ієрархію. Але це не означає відсутність відбору і критичного погляду. І – я ціную суб'єктивний погляд.

– Як ставитесь до критики?

– Позитивно. Але, на жаль, її мало. Намагання принизити щось чи когось, або підвищити – це не критика. Її ж завдання – конструктивний діалог, який має призвести до якісного росту.

– Як сьогодні простій людині розпізнати справжнє мистецтво від псевдо його витворів?

– Сьогоднішнє мистецтво – це як золото і порода: вивалюють тонни, збирають грами. Важко зрозуміти, що з сучасного мистецтва є мистецтвом, а що ні – занадто близька дистанція. Вихід з цього простий: його має бути багато, його потрібно показувати, дивитися, намагатися зрозуміти.

Сьогодні у людей часто мистецтво викликає відторгнення. Я думаю, що толерантність і споглядання з часом розставили б свої акценти.

Знаєте, є такий жарт: у бізнесмена запитали чи знає він, що половина його рекламного бюджету витрачається марно. Він каже: «Знаю». Його питають: «Так чому ж не скоротите?». А він у відповідь: «Бо я не знаю яка саме частина є марною».

Кілька років тому Сполучені Штати прийняли закон про те, що комп’ютерні ігри відносять до мистецтва. Нам теж час думати, що ми відносимо до мистецтва, а що ні. Знаєте, Голівуд завжди робив і робить дивовижні речі, але те, що YouTube робить за день, Голівуду треба робити 10 років.

– Галерея Ілько вже працює другий місяць. Ви, як менеджер, задоволені тим, як вона функціонує?

– Мені подобаються ці процеси, все досить непогано йде. Як будь-яка нова річ, вона цікавить людей. Лише на відкритті у нас було близько 500 людей. Загалом, нас відвідало близько 2 тисяч глядачів. Нам подобається проводити мистецькі вечори – це наш формат. Як буде далі – покаже час. Ми всьому вчимося.

Росана Бісьмак, Varosh.com.ua

Фото: Микола Романовський

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)