Що таке Закарпаття у просторі націєтворення?

Що таке Закарпаття у просторі націєтворення?

Олег БАГАН,

Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова

 У № 5 «ШП» за 06.02.2013 р. відомий український публіцист і політолог Ігор Лосєв окреслив у статті «Національний резерв» важливу й актуальну концепцію вирішального значення для сучасної України як нації і держави національного пробудження південного сходу країни, простору від Харкова до Одеси. При цьому вчений поділив для політологічного аналізу Україну на п’ять макрореґіонів: «бандерівський» (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Волинська, Рівненська, Буковинська і Закарпатська області), «петлюрівський» (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Черкаська, Кіровоградська, Київська, Чернігівська, Сумська і Полтавська області), «махновський» (Одеська, Миколаївська, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області), «петлюрівсько-махновський» (Харківська область) і «совєтський» макрореґіон (Донбас і Крим).

Ігор Лосєв пояснює, що лише за умови консолідації демократичних і українських середовищ у «махновському» макрореґіоні можна буде досягнути перелому у плані зменшення електорального поля для Партії регіонів як відверто антидержавницької і грабіжницької політсили. Ми цілком згодні з глибокими висновками шановного автора, і підтримуємо його інтенціонально-критичні посилання, однак вважаємо за потрібне зробити один корегуючий націологічний аналіз у темі «бандерівського» макрореґіону, що, сподіваємося, увиразнить і загострить наше спільне бачення складних проблем сучасного українського націєтворення.

Власне, нам ідеться про хибне загальне об’єднання в один макрореґіон Галичини, Волині, Буковини і Закарпаття, що суттєво дезорієнтує сучасного політично активного українця. Особливо ми будемо акцентувати на специфіці національної ідентичності та суспільно-культурних тенденціях Закарпаття, яке є складним ментально-цивілізаційним унікумом на географічному просторі України. Цей регіон формувався у своїй специфіці тисячоліття і тому потребує особливої уваги і спеціального підходу при розгортанні сучасних політологічних та політичних програм.

Спочатку назвемо кілька важливих історичних фактів, які кардинально відрізнили долю Закарпаття від сусідньої Галичини. Перше. Закарпаття ніколи не було органічною частиною Київської Русі (хоча існують різні версії про його зв’язок із Руссю), досі не відомо, як православний обряд поширився в регіоні у Х – ХІ ст. Натомість приблизно від 900 р. Закарпаття перебувало у сфері впливу влади і культури Угорщини. Угорське домінування в краю було тотальним, оскільки угорська народність і нація протягом Х – ХVІІІ ст. переживала спорадичні припливи пасіонарності і міцно закріпилася не лише в Паннонській долині, серцевині своїх володінь, а й у теперішніх Хорватії, Північній Сербії, Трансильванії, Словаччині.

Друге. Культура українців Закарпаття до кінця ХVІІІ ст. була кволою, переважно розвивалася на обмеженій площині церковнослов’янських окремих традицій. Тут можемо виділити лише Василя Довговича (1783-1848), який писав різними мовами, але який випередив своїми ідеями українське літературне відродження початку ХІХ ст., і твори та ім’я якого за це вартувало б вивчати й на рівні шкільної програми. Більшість творів В. Довговича через свій рукописний варіант залишилися невідомими або маловідомими сучасникам, а сам він був продуктом інтенсивних культурних та інтелектуальних процесів просвітництва у Центральній Європі, насамперед в Австрії й Угорщині.

Третє. Національне відродження в Закарпатті початку ХІХ ст., яке відбувалося під впливом ідей романтизму і слов’янських будителів, і яке очолили О. Духнович (1803-1865), І. Раковський (1815-1885), А. Добрянський (1817-1901) (своєрідна друга «Руська трійця»), захлинулося в морі провінційності, вірнопідданства і москвофільства. Росія масово тоді скуповувала уми провідних культурників слов’янських країн з тим, щоб зробити з них замість панславістів панмосковістів. Про це зараз вільно можна прочитати хоча б у забороненій частині статті І. Франка «Стара Русь» в додатковому томі купюр до знаменитого 50-томника письменника. Власне доля Закарпаття є яскравим прикладом того, до чого доводили ідеологічні впливи Росії на еліти слов’янських народів. Після 1848 р., після всеєвропейської демократичної революції, в краю так і не вдалося налагодити системи культурно-освітніх інституцій і преси на народній мовній основі. Тут запанувало т.зв. «язичіє», суміш церковнослов’янщини йелементів інших мов, що зупинило розвиток літературної мови і національної свідомості.

І четверте. У 1920-1930-і рр. в умовах Чехословаччини в Закарпатті почалися дуже інтенсивні процеси національного українського відродження. Відбувалися вони великою мірою під культурним впливом Галичини, десятки галичан віддано працювали на полі закарпатської політики, преси, науки і культури. Тут назвемо лише імена чудового письменника й критика Володимира Бірчака і мовознавця Івана Панькевича. У Закарпатті формуються масові українські партії, якісна преса (Ужгород стає другим містом після Львова у 1930-і рр. за кількістю виданих українських книг в Західній Україні); розвивається якісна література (В. Ґренджа-Донський, О. Маркуш, Ф. Потушняк, Зореслав, Ю. Боршош-Кум’ятський, І. Ірлявський та ін.). У 1939 р. проголошено Карпатську Україну. Однак усе це змітає угорська окупація і хвиля репресій проти патріотично налаштованих закарпатців.

І тепер кілька націологічних висновків. Велика різниця між суспільними поведінками, політичними ідеологіями, культурними та національними ідентичностями мешканців Галичини (і Волині) та Закарпаття виросла з наступного. Перебуваючи протягом століть у ситуації цивілізаційного острова, закарпатські українці не витворили собі фундаментальної візії великої традиції, яка б в’язала їх з величними подіями, переживаннями героїчного Середньовіччя (як у Галичині є величні націотворчі візії державності Галицького, Перемишльського, Теребовлянського князівств, про змагання за кордони з поляками, гордості за монументальність тодішньої національної культури).

Будучи глухою провінцією угорського національного простору, закарпатські українці так і не здобулися об’єктивно на форми й моделі динамічної та інтелектуалізованої новочасної  культури, як у Галичині факторами прогресу і європеїзації стали культурні віяння Заходу в доби Ренесансу й Бароко, коли там виникла доволі масштабна й різноманітна латиномовна література, якісні культурно-мистецькі барокові тенденції, міська свідомість та ідеологія (братства).

Постійно перебуваючи на маргінесі важливих і стратегічних цивілізаційно-церковних тенденцій, Закарпаття так і не увійшло в потоки новочасної конфесійної культури, систематично  занурюючись з рятівною метою в надмірний консерватизм. Тобто там, на відміну від Галичини, так і не розвинулась дієва Унійна модерна Церква, хоч така і була створена у 1646 р. зусиллями єпископів Василія Тарасовича і Петра Парфонія.

Зазнавши шкідливих ін’єкцій москвофільства а ля Петербург, закарпатські еліти у ХІХ ст. так і не здобулися на формування програми модерного націоналізму, що зробили галицькі народовці від 1860-х рр. (лідери – С. Качала, О. і В. Барвінські, А. Вахнянин, О. Огоновський, О. Партицький, Ю. Романчук та ін.). Апогеєм у формуванні модерної національної ідеології і культурної стратегії стала діяльність і творчість І. Франка (1856-1916), який максимально інтелектуалізував і зробив наступальним галицьке суспільне життя передусім своєю науковою критикою і публіцистикою.

Опинившись у складній геополітичній ситуації у середині ХХ ст., закарпатські українці об’єктивно не змогли, хоч як це стимулювали українці Галичини й еміграції, розвинути бойовий і наступальний вольовий націоналізм (діяльність і впливи ОУН), що в підсумку фатально відбилося на формуванні їхньої ментальності як вичікувальної іпристосуванської. Совєтський період в основному законсервував основні архетипи закарпатської суспільної поведінки і свідомості, реально так і не витворивши в них відчуття всеукраїнської спільності. Тож сьогодні явно чи приховано ідеологія й свідомість закарпатської відрубності, настороженості чи навіть ворожості до всеукраїнських інтенцій і проектів присутні у тутешньому соціумі реально. З особистого понаддесятирічного досвіду знаю, що, поговоривши ледь не з кожним закарпатцем 10 хв. на різні суспільні теми, легко виявиш його дезорієнтованість в українських суспільно-політичних проблемах, чужість до них і утопійну мрію бачити свій край у складі якоїсь іншої держави, будь-якої, лиш би не України.

Відтак на всіх виборах у Закарпатті перемагають, як правило, представники провладної партії або якихось управлінсько-олігархічних синдикатів (типу партії «Єдиний центр»), що говорить про основоположну засаду у поведінці мешканців краю: коритися сильним і впливовим, не оцінюючи їх за критеріями національної свободи і гідності. Загалом соціум краю демонструє найвищі результати в рейтингах вимірів громадянської байдужості. Більшість його мешканців живе в морі матеріально-міщанської відстороненості від усього ідеального, високого, політично визначеного, у морі патріархально-споживацького анабіозу.

У жодному аспекті цей регіон не можна характеризувати як «бандерівський». Сутнісно він є якраз антиномією до бандерівщини, бандерівського ідеалу: він анаціональний і агероїчний у своїй ідеології і свідомості. Ця частина України не пережила головного, що творить з кожного патріархального соціуму живу націю: завзятої, всеохопної, жертовної, безмежно героїчної боротьби за свободу супроти зовнішнього ворога-окупанта. Так, як французи стали нацією у столітній боротьбі з Англією, голландці – у боротьбі з Іспанією, німці – у протистоянні гегемонії Франції за Наполеона, а українці – за Хмельницького у боротьбі з Польщею. Закарпатці за період писаної історії з жодним зовнішнім ворогом не воювали, не бунтували, і сьогодні не переживають ніякого національного сорому, коли над ними вивищується чужинець. До слова. Це розуміють і росіяни, які живуть у регіоні: сьогодні у 99-и випадках із 100, вони не переходять на українську мову, хоч би що, демонструючи свою зневагу і «вищість» щодо «местных». У цьому легко можна пересвідчитися, переглянувши хоч би програми закарпатського каналу «Тиса».

У цих параметрах об’єктивної націології щодо закономірності завзятої визвольної боротьби ми відповімо й усім українським космополітичним лібералам, які полюбляють спекулювати в темі антипольського повстання на Волині у 1943 р., яким керувала ОУН. У міфології лібералів це повстання, за підказкою польських істориків і політологів, фігурує як «волинська різанина 1943 р.». Насправді це був спонтанний вибух ображеної національної гідності українців краю у їхньому майже 1000-літньому протистоянні історичній імперській Польщі, це була класична українська національна герилья (селянська війна). Це була така ж справедлива, ідеологічно вмотивована війна, як національно-визвольні селянські війни під керівництвом політичних еліт – болгарських і сербських – проти Оттоманської імперії, національно-визвольні війни поляків проти прусаків і росіян, іспанська герилья – проти військ наполеонівської Франції. Є всі «підозри», базовані на історичних даних, що учасники цих повстань теж різали ворогів-окупантів, але годі зрозуміти, чому в ліберальних політологічних теоріях-міфологіях ці війни фігурують як закономірні, справедливі, а українська на Волині у 1943 р. – як «різанина»? І чим би була Волинь сьогодні у плані національної самосвідомості і гідності, якби не пережила цієї масштабної і героїчної визвольної боротьби?

Отже, повертаючись до закарпатської теми, можемо узагальнити, що українська частина етносу цього регіону несповна сформувалася як національна, вона не має чіткої державницької свідомості, не пройнята настроями і візіями героїки, замало прив’язана до українського національного простору відповідними ідеологічними та культурологічними парадигмами. У регіоні так і не визріло Велике Місто з його енергетикою обміну ідеями, інформацією, культуротворення, як у Галичині визрів Львів, як надійний форпост нації. Попри всю повагу і любов до Ужгорода як до самобутнього, чарівливого міста, очевидно, що цей урбаністичний центр ще не виконує повністю своєї функції з націєтворення. Острівна свідомість і ментальність закарпатців сьогодні є перешкодою не тільки для їхньої повноцінної української національної інтеграції, а й для формування європейської політичної свідомості: рівень стагнації і корупції в краю надто високий і це перетворює його у terranulіum (нульові землі), знову у те саме, чим він був у Середньовіччі.

Відповідно, у такій ситуації розвиваються, як ракові пухлини, такі явища, як сучасне закарпатське русинство – теорія і факт. Це цілком безґрунтовна ідеологія ствердження окремої «русинської нації», нібито четвертої східнослов’янської (П. Р. Маґочій та І. Поп), головною ідеєю якої є проповідь ненависті до всього українського, яке нібито дуже заважає закарпатській ідентичності. Недавно русини і русинська мова визнані офіційно Закарпатською обласною радою. Діють прорусинські видавництва і часописи, культурні центри. І як диво: їх чомусь підтримують ті ж українські космополітичні ліберали, які постійно пишуть про «різанину поляків на Волині», тобто середовище газети і видавництва «Критика» (головний редактор та ідейний лідер – Григорій Грабович). Саме тут виходять книжки ідеологів русинства, їм створюється імідж «об’єктивних вчених», «новітніх методологів» і т. ін.

Чи можна вплинути і підсилити процеси українського націєтворення в Закарпатті? Тут нам бачаться такі можливі дії національно активних людей в регіоні і поза ним:

-     долання на інформаційно-пропагандивному рівні стереотипів закарпатської ментальної відрубності, яка реально плекається попри все в регіональних ЗМІ;

-      плекання власне західноукраїнської ідентичності в мешканців краю через культурно-інформаційне наближення його до Буковини і Галичини шляхом спільних культурних проектів;

-     рішуче викорінення антиукраїнських середовищ як антидержавних з відповідною оцінкою їх за нормами кримінального кодексу;

-     оскільки етнографічним ядром для більшості мешканців Закарпаття є бойківський субетнос українського етносу, то саме через інтенсивніший і системний розвиток його культури та ідентичності можна зміцнювати українську національну ідентичність та своєрідність в регіоні;

-     посилення і поширення пропагандивно-ідеологічних імпульсів вольового націоналізму в краю, який є найефективнішими ліками від будь-яких проявів національної недуги і недокровності;

-     створення нових культурологічних проектів, які б включали переосмислення історії та культури Закарпаття у плані тлумачення його органічної єдності із усім Карпатським простором, тобто Буковиною і Галичиною;

-     організація нового телеканалу під умовною назвою «Карпатія», із програмою систематичного висвітлення тем і проблем суспільного, культурного, духовного, господарського життя Карпатського регіону з метою формування у ньому єдиного інформаційного простору.

 

Всеукраїнський тижневик «Шлях Перемоги» № 8,

27 лютого 2013 року

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-07
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)
Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)