Світлі і сумні скарби пам’яті

Світлі і сумні скарби пам’яті

Спомини про свого першого вчителя

За відзначення кожному з нас особливо шанованої дати на календарі – Дня працівників освіти — переплітаються, на жаль, щасливі і скорботні почуття. Наступного року вже виповниться піввіку як я з своїми ровесниками-земляками вперше переступив поріг школи у верхньому кінці Лозянського. Її слід вже стерся – на місці старого навчального  закладу стоїть сучасного типу храм науки, зате пам’ять живе. Як про початкову школу, так і першого вчителя, котрий для нас став головним дороговказом у Країну Знань. Завжди його згадуємо, як Людину з великої літери, бо мав класичну екологічну  душу – добру і щиру. Вже  48 років нема серед нас талановитого сільського педагога Петра Михайловича Стецюнича …

Перед Богом рівні всі

— Бабко, а то правда, що дохторі не хворіють, а попи не помирають? — школярем молодшого віку  якось спитав свою стареньку.

— А що сталося, що ти таке звідаєш? – у свою чергу допитливо перепитала мене схвильованого і засмученого.

— Наш вчитель хворий і всі кажуть, що скоро його не стане з нами.

— Добрі вчителі вічно живуть, ти лиш не переживай і пам’ятай його уроки, — мудро і ласкаво заспокоїла, царство їй Небесне, бабуся малолітнього наївного онука. 

Минали тижні, місяці, а наш вчитель все частіше пропускав уроки. В один час зовсім перестав приходити в школу. Здавалося, що не тільки клас, а вся школа ставала якоюсь хмурою за його відсутності. 

Тріскучими морозами наприкінці лютого 1965 року, коли напередодні, якраз місяць тому, нашому вчителю Петру Михайловичу виповнилася мила школяреві подвійна цифра життєвих літ — 55, ми всі гуртом – класом і школою поряд з іншими односельчанами з сльозами на очах, в глибокій печалі назавжди прощалися і зажуреними поглядами тужливо проводжали його в останню путь. Тут, на подвір’ї убогої хатини його родини, під траурними коругвами достеменно переконався у своїй простодушності, питаючи бабусю про безсмертність, і вже трішки зрілішим другокласником не картав її за святу неправду, якою вона рік тому утішила мою дитячу тривогу. Як і воднораз усвідомив незаперечну християнську істину: хто б ким не був, а перед Всевишнім всі в однакових умовах, лиш доля судить по-різному кожному. Тривалий час після вічної розлуки ми, його учні, сідаючи за парти, очікувано зазирали на двері, які враз зазвичай тихо відчинить і прийде на урок кремезної зовнішності наш надзвичайно лагідний вчитель, до котрого разом слухняно тулилися, мов другого батька. Який першим познайомив нас з азбукою. Старанно навчав каліграфії, арифметичним діям. Наставляв міцно ставати на ноги в науці. Бути не лише освіченими, але й порядними у житті людьми. Такі уроки невмирущі.

Запам’яталися і його заняття з малювання, під час яких він вміло прищеплював юні потяг до прекрасного. За вихідних вчитель регулярно навідувався до батьків школярів, турбуючись за їхній освітній ріст. Часто бував і у нас вдома. “Може стане художником“, — насамперед вихваляючи мої альбоми з малюнками-фантазіями перед старшиною і в такий спосіб стимулюючи творче захоплення, пророкував Петро Михайлович. Все могло трапитися, якщо б передчасно не пішов з життя наставник-профорієнтатор. Як несподівано помер вчитель, так і раптово згасла в учня іскра дару до улюбленого предмета.

Народ  вчителя поважав, натомість влада кривдила

З діда-прадіда в роду Стецюничів утвердилася думка, що вони переселенці з Балкан, походять від білих хорватів  і є одними із засновників присілка Сопки, що нині підпорядковується Лозянській сільраді. Тут біля церкви залишився ще слід могил прадіда Луки, його синів Михайла та Івана, яким вклоняються теперішні потомки. В сім’ї Михайла було шестеро дітей, з яких чотири сини – Андрій, Петро, Михайло і Юрій, та дві дочки – Марія та Ганна. Всі трудилися на землі, а Петра, котрий до Другої світової війни пройшов строкову військову службу в Чехословацькій армії, а за збройного часу призвали до мадярського війська, звідки згодом втік і ховався в лісах, бо не хотів брати участі у кривавих битвах, весь час тягнуло до знань. Маючи за плечима горожанку (навчання в народній школі) з приходом нової радянської влади його призначили вчителем початкової школи в рідному селі. На той час було відкрито Мукачівське педучилище і постало питання про підвищення його фахового рівня. Пройшовши організовані підготовчі курси, він не лише поступив на навчання, але й успішно його закінчив у місті над Латорицею.

Грамоти вчив як юних, так і дорослих земляків. Увечері чи по вихідних оселя Стецюничів нагадувала хату-читальню – у ній збиралося повно люду, щоб почитати газети і книги, довідатися світові новини. До грамотного газди зверталися за порадами, а передусім  —  за поміччю у писемності. Освітянин землякам сприяв у написанні листів у Бельгію, Америку та інде, де вони у минулому були на заробітках, щоб вибити пенсії. А ще приходили сюди, наче в перукарню – Петро Михайлович був відмінним цирульником, стриг старших та ще їхню дітвору за “дякую”.

Він був надзвичайно добросердним і працелюбним. Будував хати в зруб, добре знався у столярській справі. І силу мав богатирську: аж з ур. Затінь міг під пахвами знести два мішки картоплі. Як одружився на землячці Ганні Микитчак, мали до сполу 8 гектарів землі, але на пісному гірському грунті хісна виявилося мало, хоч трудилися в поті сьомого чола. Задумав молодий Петро з шовгором Михайлом Славським та його братом Йосипом біля хижини, що межувала з швидкоплинним руслом-потоком, змайструвати млин. Без проектів і лиш своїми руками спорудили спочатку греблю, а відтак і сам млин, що став у пригоді всій громаді. Як правило, з більш-менш заможних селян брав за роботу поміркований мірчук, а бідним розмелював борошно безплатно. Було й таке, що злиденним сім’ям віддав і свою пайку.

Радянська влада не визнавала діловитість. Встановила до “куркулів” такі розміри податків, що хоч клади хрест на свою підприємливість. Агенти за візитів у млин дощенту загарбували мливо. Нікуди було діватися, на запилюченій мукою споруді згодом навічно перестало крутитися колесо. Забрали і коня, землю, закуплену в євреїв, урізали ледь не до цятки…

Та на цьому кривда не скінчилася. Почалося переслідування за його категоричний супротив вступу у заснований колгосп “Ленінський шлях”. НКВедисти за перебування чоловіка на лісорозробках у Станіславській області (нині — Івано-Франківська) пригрозили дружині, що буде біда. Та й кум Василь Петрище підшепнув, що секретарю парторганізації колгоспу залишилося лиш заклеїти конверт з доносом. Довелося здатися, бо за спиною була сім’я. Працюючи в школі, паралельно виконував обов’язки бухгалтера колгоспу.                                                

Особливо до зубів атеїстичній владі не подобалося, що вчитель… дякував у церкві. Він став їм справжнім більмом на оці. Були і підсобники у жорстоких атаках-наклепах з числа своїх земляків. Один з сопківчан – активіст-комуніст ябедничав без втоми, строчачи доноси. І колишня місцева “шишкарка”-депутатка високого рангу, готуючи місце в школі своїй дипломованій племінниці, зухвало страхала у вічі: “Будеш білі ведмеді чесати”. Без совісті і сорому відкрито натякала на гулагівські табори. Цькування перейшли всі рамки. Вчитель закривав неділями хату і щиро молився Богу. Одного разу, коли вдома нікого не було, комісія гонителів безцеремонно через вікно увірвалася до оселі і в коморі знайшла заховані старі ікони. Це і стало приводом звільнення Стецюнича з посади завідуючого школою.

На додаток підключили і пресу для терзання освітянина. 11 липня 1963 року в газеті “Радянська Верховина“, що була органом партійного комітету Хустського виробничого  колгоспно-радгоспного управління і районної ради депутатів трудящих Закарпатської області, з’являється стаття з крикливим заголовком “Двуличний Стецюнич”. Ось коротка цитата з великого за обсягом підлого пасквіля: “Він не користується повагою у колгоспників. Люди презирливо називають його лицеміром за те, що він двуличний… В школі на уроках  Стецюнич видає себе за друга науки, викладає матеріалістичні погляди на створення Всесвіту, а вдома міняє шкіру і повчає своїх дітей – дев’ятикласницю Ірину і шестикласника Юрія, що існують якісь надприродні сили. Він сам виконує релігійні обряди і заставляє дітей ходити до церкви, молитися богу…” Ідеологічний бруд безбожників дав за себе боляче знати. Петро Михайлович невдовзі опинився у полоні невиліковуваної хвороби. Майже через півроку злісна і образлива інсинуація в періодиці вкоротила йому вік.                        

Вдячність пам’яті земляків

За зустрічей з синами покійного педагога Василем та Юрієм (на жаль, їхній брат Іван та сестра Ірина передчасно пішли з життя), котрі, до речі, вийшли, як кажуть, у великі люди – перший подолав кар’єру від шофера до директора автопідприємства, а другий займав високі пости у структурах районної влади, був начальником солідної шляхової фірми, а зараз – заступник голови райради, не раз і не двічі почують приємні спогади про батька з уст земляків. Переконався і особисто в цьому. Ось лиш кілька фраз лозянців. 68-річний Микола Шлиня: “Досі пам’ятаю цікаві з ним екскурсії на природу. Вчив нас українських пісень, грав з нами в шашки. Любив чистоту в класі. Мені дуже радив стати музикантом, але не мав можливості із-за сімейних нестатків. Ніколи не забуду, як стриг всіх школярів класу”.  Ганна Гримут: “Він був мій вуйко. Дуже благий. Допомагав нам без матері виживати – завжди муку приносив”. Микола Граб: “Мені, сироті, зробив протекцію в шкільний інтернат. Піклувався про чужих дітей, як рідних”. Микола Пилипчинець: “Це був дійсно сільський інтелігент. А ще б його назвав народним вчителем”. Хто його зазнав і живе – згадує тільки добрим словом. Цього скромного визнання він справедливо заслужив. Горджуся і я, що він був моїм вчителем, а  я — його учнем.

На знімках з сімейного архіву Стецюничів: П. М. Стецюнич; Петро Михайлович у колі родини.

 

 

Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ,

лауреат обласної журналістської премії ім. М. Бабидорича, колишній учень Лозянської ПШ.

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-03
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)
Родненький,на когож ты нас покинул? А вообще 2 жулика....
Jktu (2016-11-30 18:55:10)
Новости. Москва." Россия создала танк, аналогов которому не существует" (как и упомянутого танка;))....
Русин (2016-11-30 15:05:27)
Очень странно, люди допущенные до самых сокровенных государственных секретов, так просто могут поменять страну проживания. Пока бывшие укр. чиновники будут так легко перебираться на пост. место житель ......
Вано (2016-11-30 14:26:10)