Роки голодомору — очима семилітньої дитини

Роки голодомору — очима семилітньої дитини

У пам’яті пенсіонерки з Мукачева Лідії Тихонович назавжди залишилися жахливі спогади про голодні 1932—1933 роки. Тоді вона була ще маленькою дівчинкою, проте їй також довелося бачити епізоди голодних смертей, які жінка згадує з болем і донині. 


Лідія Іванівна народилася у місті Сміла Черкаської області. Пенсіонерка каже, що їхня сім’я, на щастя, не зазнала великого голоду. Адже батько пані Лідії працював бухгалтером у лікарні, де йому видавали пайки, тому бодай якісь харчі у них завжди були.

«До того ж у нас були коза, кури та клаптик землі, на якому потай садили та збирали урожай, — каже Лідія Іванівна. – У сім’ї, крім мене, було четверо дітей, тому батькам доводилося докладати багато зусиль, щоб нас прогодувати. – Знаєте, найбільше в ці роки страждали жителі села, у яких навмисно відбирали їжу. Багато хто з селян, шукаючи порятунку, тікав у міста, але вдавалося це лише одиницям, інших одразу розстрілювали. Так, мої батьки прихистили жінку, котрій вдалося прокрастися у Смілу. У моїй сім’ї її переховували таємно. Я вже не пам’ятаю імені цієї добродійки. Знаю лише, що вона жила у нас два роки і допомагала мамі по господарству».

Пані Лідія каже, що сільська місцевість повсюди була засіяна трупами. Пенсіонерка розповіла випадок, коли у роки голодомору разом із батьком проїжджали через село Білозір’я. Вони їхали навідати старшого брата, котрий у той час перебував у піонерському таборі.

«Люди стояли біля дороги з простягнутими руками, просили хліба. Та ми не могли їм нічим допомогти, адже за це могли покарати. Біля кожної хати одне на одному лежали мертві тіла. Люди просто вимирали цілими сім’ями. Їм навіть не дозволяли на покошеному полі збирати осипані з колосків зерна пшениці. За це їх або штрафували або розстрілювали», — продовжує пані Лідія.

Лідія Іванівна розповіла, що під час голодомору місто Сміла, звідки вона родом, було оповите моторошними історіями: «Через кладовище лежала коротка дорога на інший кінець міста, проте звідти ніхто не повертався, на цвинтарі зникали люди. Сильніші вбивали слабших, а їхнє м’ясо їли та продавали на вулицях.

У 1953 році Лідія Тихонович разом з чоловіком переїхала до Мукачева. І все своє подальше життя прожила на Закарпатті. Зараз жінка радіє, що її нащадкам не доводиться бачити страшних картин геноциду, які назавжди залишили болючий відбиток у її душі.

Яна МИЙСАРОШ, газета «Новини Закарпаття».

Джерело: ВІЗА

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)