Православні на Закарпатті святкують 1150 років

Православ’я на Закарпаття прийшло 1150 років тому, коли святий Кирило і Мефодій прямували з проповіддю в Моравію, на прохання моравського князя Ростислава. За переказами, їхній шлях пролягав через Закарпаття, а точніше вони пройшли землями Потисся, де охрестили багатьох місцевих жителів. За історичними джерелами, ці події відбулися в 862 році.
Окремі угорські джерела свідчать про те, що на час приходу угрів у Паннонію місцеве слов’янське населення мало єпископство (Повість про прихід угорців).

На думку архімандрита Василя (Проніна), учні св. Кирила та Мефодія, які змушені були залишити Сазавський монастир та чеські землі, започаткували Угольський монастир.
Свідченням того, що на Закарпатті панував грецький обряд, є діяльність Георгія, Єфрема та Мойсея Угринів при дворі київських князів Бориса та Гліба.

У 903 році відбувся похід угорців на чолі з Арпадом на Закарпаття, де вони захопили фортеці Унг і Вари, поклавши край існуванню Великої Моравії, що занепадала після смерті моравського князя Святополка I.
Таким чином почалось угорське панування на Закарпатті. Поступово угорці приймають хрещення від грецьких священиків. Після одруження угорського князя Іштвана з німецькою принцесою починається масова латинізація угорців.

Угорська католицька влада не переслідувала православних Закарпаття, які мали тісні зв’язки з Руссю, і насамперед з Галичем і Києвом. У XII–XIV ст. у церковному відношенні воно було підпорядковане православному єпископу в Перемишлі чи у Львові, який перебував у канонічному підпорядкуванні Київській Митрополії.

При заснуванні на початку XIV ст. Галицької митрополії закарпатські православні парафії, мабуть, увійшли до її складу, а після її скасування підпорядкувалися Київському митрополиту. Значний підйом Православ’я спостерігався при князі Федорі Коріаторичі, який прийшов з Поділля. Він заснував багато монастирів на Закарпатті, зокрема і Мукачівський Миколаївський монастир.
Потім після смерті угорського короля Матяша І Корвіна центральна влада в Угорщині прийшла у занепад. Цим скористалися давні вороги, що ласо дивилися на багаті угорські землі, — турки-османи.

29 серпня 1526 року у битві поблизу Мохача армія султана Сулеймана I Кануні вщент розбила дворянське військо короля Угорщини, Чехії та Хорватії Лайоша II.
П’ятнадцять років потому Угорщина розпалася на три частини. Розгорнулася боротьба за закарпатські землі між Габсбургами і підтримуваною османами Трансільванією, що мала великий вплив на релігійну ситуацію в краї.

Спустошливі війни на закарпатських землях між австрійськими католиками-Габсбургами і князями Трансільванії, які прийняли протестантизм і перебували у васальній залежності від Османської імперії, тривали понад століття.
Берестейська церковна унія у 1596 році зустріла в Закарпатті рішучий спротив. У ХVII ст. трансільванські магнати-протестанти Ракоці підтримували боротьбу православних проти латинської експансії, тоді як католики Другети сприяли її.

До занепаду Православ’я на Закарпатті призвела Ужгородська унія 1646 року. Хоча і влада всіляко насаджувала унію, але все одно народ не забував батьківської віри. Уніатам вдалося утвердитися лише в Ужгороді, що належав Габсбургам, православні ж в трансільванських володіннях у 1651 році обрали собі єпископом рішучого противника унії Іоанникія (Зейкана).

Після смерті трансільванського князя Дьордя II Ракоці, який протегував православним, його вдова Софія Баторі, повернувшись у католицизм, вигнала наприкінці 1663 року Іоанникія (Зейкана) з Мукачівського монастиря, і тут зміг утвердитися уніат Петро (Парфеній).

У 1687 році було хіротонізовано Мефодія (Раковецького), який під натиском влади змушений був прийняти формальне сповідання католицької віри, залишаючись у душі православним. У ці часи знайшлася людина, яка відкрито розірвала з унією і до своєї смерті невпинно проповідувала жителям краю істини їхньої батьківської віри.

Уніатський священик Михайло Андрелла-Оросвиговський ще у 1669 році публічно сповідав православну віру, за що його ув’язнили у фортеці та піддали катуванням, але це не зломило його. Помер він 1710 році у селі Іза, що відіграло згодом значну роль в історії православного руху в Закарпатті.

Жорстоким гонителем православних у Підкарпатській Русі був уніатський єпископ Мукачівський Іосиф де Камеліс (1690–1706). У відповідь місцеві селяни виганяли уніатських священиків, палили уніатські книги як єретичні і викорінювали нововведення, запроваджені уніатами. У цих умовах діяв наступник єпископа Мефодія (Раковецького) Іосиф (Стойка), пострижений у ченці в Угольському монастирі.

Обраний священиками і віруючими Марамороша, він став єпископом, приблизно у 1691 році Сучавським митрополитом. Один з авторитетних православних архіпастирів свого часу, Іосиф (Стойка) приходив на допомогу всюди, де православні зазнавали гонінь від уніатів і католиків.

Останнім православним ієрархом Закарпаття став 70-річний єпископ Марамороський Досифей (Феодорович) з Угольського монастиря. Як і його попередник, він висвячував священиків не тільки своєї єпархії, а й з інших місць, у результаті чого з боку австрійської влади та Мукачівського уніатського єпископа Георгія-Геннадія Бізанці він зазнав гонінь.

22 серпня 1720 року королівським декретом Карла VI владиці Досифею було заборонено звершувати служіння. Габсбурзька влада більше не допустила нових хіротоній православних єпископів для закарпатських земель. Православні священики служили таємно. Під впливом руху Олекси Довбуша ієромонах Софроній (Сарабаіт) і його помічник священик Григорій піднімали в 1760–1765 рр. повстання проти уніатів.

Остаточний занепад Православ’я на Закарпатті відбувся при імператриці Марії Терезії, яка укріпила засади уніатства, зробивши багато реформ, і надала привілеї і вольності уніатському духовенству, які були в католицького. Православ’я ж викорінювалося.

Всіляко обмежувалося проникнення з Москви і Києва церковних книг, але зробити це повністю не вдавалося. Ягерський єпископ Бараковці писав у 1751 році: «Відомо, що в ягерській єпархії живе так багато русів і румунів, що їхніх попів вчетверо більше, ніж римо-католицьких священиків. Предки цих русів і румунів прийняли унію, як я переконався, здебільшого тільки номінально».

Книги друкувалися й у старих друкарнях Грушевського та Драгівського монастирів. Марія Терезія і пізніше імператор Йосиф II закрили кордон з Молдовою, щоб священики не могли висвячуватися там єпископами.

ВІДРОДЖЕННЯ ПРАВОСЛАВ’Я НА ЗАКАРПАТТІ У ХХ СТ.

«З часом усе духовенство зробилося уніатським, — пише протоієрей Василій Максимишинець. — Здавалося, що Православ’я померло. Але воно залишалося в серцях народу і в серцях багатьох уніатських священиків. Православний вогонь тлів під попелом. І час від часу полум’я вихоплювалося з-під попелу, аж поки не розгорілося сильним і всеохоплюючим полум’ям на початку ХХ століття».

Поштовхом до відродження була масова латинізація догматичної і обрядової частини життя уніатської церкви, тобто відмова від православної догмати і обрядів і насадження католицької догматики і обрядів, а також демократичні рухи у Європі.
Видатним «народним будителем» Закарпаття середини XIX ст. був уніатський священик, проте православний у душі перший національний письменник Олександр Духнович (1803–1865). У 1851 році у Будапешті вийшла його книга «Літургійний катехізис», спотворена цензурою, бо автор у питанні про освячення дарів відмовився «відступати від переказів святих отців і вчення Східної Церкви».

Його сучасником був Іоанн Раковський (1815–1885), уніатський священик, який своїми проповідями та літературною творчістю підготував відродження Православ’я у с. Іза. У 1859 році отець Іоанн був призначений настоятелем парафії в селі Іза у Мармароші. Там він цілковито віддався пастирському служінню і почав провадити освітню роботу серед селян. Дуже швидко його парафія стала зразковою.
Майже всі селяни були навчені читати і писати, добре знали Закон Божий, богослужіння, розумілися на релігійних питаннях.

У 1860 році в Ужгороді було засновано релігійно-національне Товариство Василія Великого, яке, за визначенням отця Іоанна, повинно було «захищати інтереси східного обряду і руської народності».
Ці зусилля Іоанна Раковського мали наслідком всілякі перешкоди з боку Мукачівського уніатського єпископа Стефана (Панкевича).

Отця Іоанна неодноразово викликали на допити у греко-католицьке єпархіальне управління, де його переконували відмовитися від такого спрямування своєї діяльності. Зважаючи на непохитність отця Іоанна, про нього було заявлено в міністерство віросповідань, куди він зобов’язаний був з’явитися за викликом, однак за нез’ясованих обставин раптово помер.

У 1902 році Товариство Василія Великого, яке постійно зазнавало нападок світських і уніатських властей, було закрито.
У 1901 році відбувся перший судовий процес у справі переходу селян с. Бехерева у Православ’я. Їх звинуватили у державній зраді Угорській державі і «підриві основ Греко-католицької церкви». І це незважаючи на свободу змінювати релігійну приналежність, надану законами 1868 і 1895 рр.

У селі Іза частина селян, попри шалені зусилля уніатів і світських властей відмовити їх, перейшли у Православ’я, під омофор Сербського патріарха. Тим не менш, приклад Ізи наслідувало більше двох десятків сіл.
У 1911 році в Угорській Русі з’явився видатний місіонер і подвижник, православний ієромонах Олексій (Кабалюк), який вніс значний внесок у відродження Православ’я на Закарпатті. З його нелегким життєвим шляхом пов’язане власне і відродження Православ’я на Закарпатті ХХ ст.

Олексій (Кабалюк) в миру Олександр народився 1 вересня 1877 року в с. Ясіня (нині смт Ясіня Рахівського району Закарпатської області) в родині Івана Кабалюка та Ганни Кульчицької. Усього в сім`ї було дев`ятеро дітей: Дмитро, Ганна, Олександр, Федір, Юрій, Марія, Олена, Параскева, Василина. Після закінчення школи у рідному селі працював у домашньому господарстві. У 1897-1901 рр. проходив військову службу в м.Кошіце (Словаччина). Після смерті батька Олександр успадкував значну частину господарства, але його душа тяжіла до молитви. У 1903 році відвідав монастирі в Біксаді, Сучаві та Марія-Повчі. Значний вплив на юнака справило знайомство з ігуменом Аркадієм у Біксадському монастирі.

У 1905 році Олександр Кабалюк познайомився з Олексієм Геровським, який організував поїздку Кабалюка до Києва. В Києві він отримав у дар багато духовних книг, й після повернення в рідне село облаштував у себе невеличку каплицю, де молився по-православному. Слово Боже Олександр Кабалюк поширював серед своїх земляків.
Наступного року Олександр Кабалюк зустрівся з митрополитом Київським Флавіаном (Городецьким) та єпископом Житомирським Антонієм (Храповицьким), яким розповів про православний рух на його батьківщині.

У 1908 році Олександр Кабалюк здійснив паломницьку подорож до святинь Палестини та Афону. У Пантелеймонівському руському монастирі цього ж року відбулося приєднання Олександра до Православної Церкви. У 1909 р. у м. Хуст відбулися збори, на яких були присутні представники від православних громад з Ільниці, Осою, Білок, Великих Лучок. Учасники зібрання прийшли до одностайного рішення про необхідність висвячення православного священика.

На місіонерському з`їзді в Києві 1908 р. вищими духовними органами було прийнято рішення дозволити православним з Угорської Русі здобувати богословську освіту в Свято-Онуфріївському монастирі на Холмщині. Саме сюди за сприяння архієпископа Холмського Євлогія приїхав Олександр Кабалюк. Після закінчення монастирських богословських курсів 15 серпня 1910 року Олександра Кабалюка висвятили в ієромонахи з іменем Олексій.

Перші богослужіння Олексій (Кабалюк) провів у Мукачеві, де охрестив 60 дітей з Великих Лучок. Жителі цього села намагалися законним шляхом домогтися призначення Олексія (Кабалюка) своїм священиком. Для цього вони переписали на нього будинок та на сільських зборах прийняли до сільської громади. Але противники Олексія та православ`я звинуватили його в агітації проти Греко-католицької церкви та відправили його до мукачівської в`язниці.

Тримали ж його доти, поки окружний суддя не дозволив Олексію релігійну діяльність на три дні. За цей час він освятив молитовний будинок, охрестив близько 200 дітей, повінчав 19 подружніх пар і причастив у загальній сповіді 1300 вірних. 17 червня 1912 року співробітники поліції та прикордонної служби провели обшук в його будинку у с. Ясіня. Вони вилучили з домової церкви чашу, священицький одяг, книги та опечатали двері .

Насильство та переслідування жандармів примусило о. Олексія у 1912 р. виїхати до Росії, а потім до Північної Америки. У США він отримав парафію серед своїх земляків. Але, довідавшись про суд над православними вірними у рідному краї, він повертається додому і добровільно з`являється на суд.

Про безпідставність звинувачення та жорстоке поводження з в`язнями багато писала львівська газета „Руське Слово": «Мадяри не мають ніякого милосердя і страшно переслідують ті слов`янські народи, котрі жиють в Угорщині. Незадовго відбудеться суд в угорському місті Дебречин. За що властиво будуть судити руських людей, ніхто не знає. Певно за те, що вони не відреклися від своєї народності, віри і церкви і були руськими патріотами. Жертви того мадярського суду будуть новою окрасою героїчного подвигу руського народу».

На лаві підсудних опинилося 94 особи, серед яких чоловіки і жінки віком від 17 до 64 років. Селянам висунули звинувачення в тому, що вони шляхом поширення православ`я хотіли відірвати частину Угорської держави і приєднати її до Росії; що вони вели агітацію проти греко-католицького духовенства, церкви, угорського народу і законів. Згідно з угорським законом 1868 р., громадяни держави могли вільно переходити з одного віросповідання в інше, дотримуючись визначених формальностей. Таким чином, переслідування за зміну релігії не могло бути злочином.

Серед речових доказів, за допомогою яких прокурор намагався довести антидержавну діяльність підсудних, були картини, на яких зображені афонські та київські монастирі, ікони, богослужбові книги, видані в Києві, Одесі, Москві.

В акті звинувачення прокурор торкнувся історії православного руху в Східній Угорщині. Він стверджував, що перші спалахи руху були помічені у с. Великі Лучки неподалік Мукачева та у селі Іза, біля Хуста. Православна агітація поширилася за сприяння Олексія (Кабалюка). Про безглуздість звинувачення свідчать явні прорахунки прокурора, зокрема, він вказував, що православні хотіли перейти під владу „київського патріарха", якого, як відомо, не існувало.

Після завершення виступу прокурора суд перейшов до допиту обвинувачених. Судове слухання велося угорською мовою, якою володіло лише декілька затриманих. Адвокати постійно звертали увагу на те, що перекладачі неправильно тлумачать висловлювання підсудних та свідків. Більшість ув`язнених відкидали протидержавну агітацію, вони твердили про її суто релігійний характер. Згодом судова справа дійшла і до нашого сподвижника Олексія. На суді він детально розповів свою біографію, наголосивши, що вів серед населення лише місійну роботу і не переслідував політичної мети.
Не маючи достатньої кількості доказів, прокурор звільнив з-під варти більшість заарештованих, знявши з них усі звинувачення.

Незважаючи на всі зусилля захисту й протести світової громадськості, угорська влада 3 березня 1914 року винесла ганебний вирок: 32 чоловік було засуджено до різних строків ув`язнення і сплати великого грошового штрафу. Ієромонах Олексій (Кабалюк) був засуджений до 4 років і 6 місяців в`язниці і 100 крон штрафу. Покарання відбував у Дебрецені та Мараморош-Сиготі.

Після війни, в 1919 році, Закарпаття з назвою Підкарпатська Русь (з центром в Ужгороді) стало однією з чотирьох земель, що входили до складу новоствореної Чехословацької Республіки. Православ’я тепер можна було сповідувати вільно. Проте чехословацька влада відверто протегували уніатам, іноді збройною силою відбираючи у православних храми навіть у селах, де не було жодного уніата. До того ж масовий відхід від унії селян не супроводжувався таким самим рухом інтелігенції та уніатських священиків, тому спочатку пастирів не вистачало.

Після звільнення у 1920 році о. Олексій заснував чоловічий монастир в селі Іза, де у 1921 році його обрали настоятелем. 18 серпня 1921 року він освятив збудовану для чернецтва церкву Святого Миколая. У 1923 році підвищений до сану архімандрита. У 1924 році брав активну участь у будівництві жіночого монастиря в селі Липча.

Після визнання чехословацьким урядом юрисдикції Сербської православної церкви на Закарпатті, православні на чолі з Олексієм (Кабалюком) скликали в серпні 1921 року в Ізі збори делегатів від 63 громад, які обрали сербського єпископа Досифея (Васича) єпископом Карпаторуським. Однак у 1928 році Чехословаччина уклала з Ватиканом угоду і прийняла зобов’язання відібрати у православних храми і передати уніатам, що й виконала.

Таким чином, з переходом у Православ’я віруючі втратили свої храми, парафіяльні будинки та церковне майно, а тому вони були змушені побудувати до 1936 року понад 150 храмів. За даними перепису 1930 року православних віруючих у Карпатській та Пряшівській Русі налічувалося 121 060 осіб, організованих у 115 парафій.

За рік було відновлено стародавню Мукачівську кафедру, очолив її Дамаскін (Грданичкі). Під його керівництвом через п’ять років Мукачівсько-Пряшівська єпархія нараховувала вже 127 парафій і 160 тис. віруючих, діяло три чоловічих і два жіночих монастирі, в Ужгороді видавався журнал — «Православний Карпаторуський Вісник».

Не забував отець Олексій і про рідне село. Незважаючи на протести греко-католицького єпископа, 29 травня 1923 року отець Олексій (Кабалюк) у супроводі 3 ченців таки відвідав Ясіню. Він відправив службу на могилі матері та відвідав збори в будинку Юрія Кабалюка, де було засновано православну громаду.

У 1925 році архімандрита Олексія було призначено головою Духовної Консисторії — органу духовного управління і суду при єпархіальному архієреї. Він добровільно відмовився від посади настоятеля монастиря і переселився в м. Хуст, де утворилася велика православна громада.
7 квітня 1927 року він освятив закладення першого каменя у фундамент майбутньої церкви, будівництво якої завершилося вже через рік.

15 жовтня 1930 року православна делегація на чолі з отцем Олексієм взяла участь у роботі Собору Сербської православної церкви. У 1932 році керуючий православною єпархією Йосиф (Цвієвич) для організації монастирського життя в селі Домбоки направив туди отця Олексія.

Тут отець Олексій прагне відкрити жіночий монастир. Архімандрит Олексій організовує пожертвування в багатих парафіях, віддає багато власних коштів для будівництва монастиря і сам керує його будівництвом.
26-27 листопада 1944 року архімандрит Олексій (Кабалюк) брав участь у роботі Першого з`їзду Народних комітетів, що проходив у Мукачеві, його було обрано делегатом від м.Хуст.

7 грудня 1944 року побував у складі православної делегації в Москві з проханням про перехід Мукачівсько-Пряшівської єпархії під юрисдикцію Московського патріархату.

Попри всі пережиті великі страждання і переслідування, архімандрит Олексій з Божою поміччю дожив до 70-річного віку.
Незадовго до смерті, 9 листопада 1947 року, він прийняв велику схиму і 19 листопада (2 грудня) 1947 року мирно відійшов до Господа в Домбоцькому Свято-Успенському жіночому монастирі, благодійником якого він був. Звідти його було перевезено до Свято-Миколаївського монастиря в село Іза, де 22 листопада (5 грудня) поховано на братському цвинтарі поблизу обителі.

Юрій Шаринський, студент 2-го курсу Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія –для «УНІАН-Релігії»

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-09
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)