5 років хіротонії. Ювілейне інтерв’ю з архієпископом Феодором (ФОТО)

5 років тому, після архієрейської хіротонії, владика почав своє служіння в одній з унікальніших і найдревніших православних кафедр – Мукачівській єпархії… Про те, як єдиний син радянського військового вступав до семінарії, яку роль Почаївська та Троїце-Сергієва Лаври відіграли у виборі стати монахом, чому владика вважає себе найщасливішою людиною, чого він навчився у Свято-Миколаївському монастирі та в архімандрита Василія (Проніна), якого знав особисто, та як зустрічати Різдво Христове – розповів у ювілейному інтерв’ю «Православію в Україні» архієпископ Мукачівський і Ужгородський ФЕОДОР (МАМАСУЄВ).

5 років хіротонії. Ювілейне інтерв’ю з архієпископом Феодором (ФОТО)

Про вступ до семінарії: через тернії та заборони

— Владико Феодоре, як так сталося, що Ви, син радянського військового, вирішили вступати до духовної семінарії?

— Озираючись назад, я не перестаю дивуватись особливому промислу Божому над кожною людиною. Мій шлях до семінарії був досить складний, але завжди переповнений прямим втручанням чудесної Божественної сили.

Після закінчення технікуму та служби в лавах радянської армії мені дивним чином було дано направлення для вступ до Московської духовної семінарії. У Львівському єпархіальному управлінні тогочасний керуючий єпархією митрополит Никодим (Руснак) попередив нас, що діти партійних, військовослужбовців і високопосадовців не мають шанс на вступ до духовної школи.

Священик, який давав мені рекомендацію, порадив виписатися з батьківського дому та прописатися у сільській місцевості, щоб уникнути можливих перепон із боку атеїстичної влади. Неодноразові виклики у військкомат були відпрацьованою тактикою тогочасної влади, яка ініціювала будь-яке штучне громадське порушення абітурієнта. У цьому контексті будь-який проведений інцидент фіксувався органами внутрішніх справ, про що завжди повідомлялось у канцелярії духовної семінарії. Такому абітурієнту шлях до семінарії був закритий.

Виписавшись з дому, прописавшись у гірській сільській місцевості, проживаючи таємно в зовсім іншому місці – це були реалії абітурієнтів радянського часу. До сьогоднішнього дня не знаю, яким чином нині вже покійний митрополит Никодим дав мені рекомендацію для вступу до Московської духовної семінарії.

На мої стурбовані переживання та питання до духівника Лаври архімандрита Кирила (Павлова), як мені, синові військового, комуніста вступити до семінарії, старець дав відповідь: «Не тільки ректор, і не тільки влада приймають в духовну школу, а преподобний Сергій Радонезький, який є господарем та покровителем Лаври».

Один Бог та преподобний Сергій знають мою гарячу, юнацьку молитву біля раки нетлінних мощей Авви Сергія. Як в очікуванні найважливішого в житті ми, абітурієнти, наблизились до часу оголошення списків зарахованих до семінарії. Як грім серед ясного неба прозвучали слова інспектора, в яких мені довелось почути своє прізвище серед імен, хто вступив у велику сім’ю, Великого Сергія.

Після вступу представники влади були стурбовані тим, як я був допущений до екзаменів та зарахований у семінарію. Тоді заступився за мене ректор семінарії архієпископ Дмитрієвський Олександр (Тімофеєв) (нині покійний).

Я щиро вдячний митрополиту Никодиму, архієпископу Олександру та моєму старцю отцю Кирилу за їхню любов та безбоязне служіння Церкві Христовій. Господь через людей звершує свою святу Волю.


Як владика вирішив стати «монахом і тільки монахом»

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що Почаївська Лавра виховала з Вас монаха. Владико, що саме Ви мали на увазі?

– Навчаючись у в школі, я вперше в житті почув, що неподалік знаходиться Почаївська Лавра. Їдучи туди вперше, я мріяв про одне – побачити живого монаха.

Переступивши поріг Свято-Успенської Почаївської Лаври ми з молодими друзями побачили старця, який проводив бесіду з паломниками. Велич великих святинь Лаври, стройне богослужіння, співбесіда з братією обителі справили на мене незабутнє враження. Саме там, у Почаївській Лаврі, я вирішив у своєму житті стати монахом і тільки монахом.

Підтвердженням мого щирого наміру було відвідання Троїце-Сергієвої Лаври, а саме знайомство з духовником Лаври архімандритом Кирилом (Павловим), який, не знаючи мого бажання та благословляючи мене в першій зустрічі, сказав, щоб я вступав до Московської семінарії, яка послужить для мене «мостиком» у монастир. Тоді мені було дуже дивно, коли старець, не знаючи мене і ніколи не бачивши до того часу, назвав мене по імені і подарував книгу – «Монашеське правило».

У печері, де подвизався преподобний Іов Почаївський, я дав Богу обітницю бути монахом. Вважаю себе найщасливішою людиною на землі саме тому, що обрав для себе монашеський шлях.

 

Про батьківське не-благословення бути монахом

– Наскільки відомо, коли Ви прийняли рішення стати священнослужителем, вже мали фах, відслужили в армії, і, напевне, у батьків на єдиного сина були свої сподівання. Як вони сприйняли такий непростий, особливо для того часу, вибір?

– Рішення бути священиком було прийнято позитивно. Рішення бути монахом для батьків було сприйнято вкрай негативно. Після мого вступу до семінарії батька звільнили з лав армії достроково, за те, що виховав сина віруючою людиною.

На той час, як я вже згадував, усі, хто вступав до семінарії, проходили важкі випробовування, тому й цінували особливо час, проведений у стінах духовної школи.

Моя звістка для мами, що я хочу життя своє посвятити служінні Богу в монашеському чині, була сприйнята мамою суворим запереченням. Тоді я боявся, що про це дізнається батько, який міг неординарно відреагувати на моє бажання. Але незважаючи на це, після зарахування мене до семінарії я відразу подав прохання в монастир. Приїжджаючи на канікули мені приводилося знову чути категоричну відмову моєї дорогої родительниці в благословенні бути монахом.

Наступив сакраментальний момент. У другому класі семінарії собор старців Лаври постановив благословити мені прийняття монашеського чину, але не в Лаврі, а в духовній семінарії. На маючи батьківського благословення, я відчував у своїй душі велике смятіння. Прийшов до старця Кирила, він вислухав мої душевні страждання та переживання. Нехай буде благословенний Бог, який дарував старцю велику силу молитви, що розвіяла мій душевний неспокій. Моєму здивуванню не було меж: коли я вийшов від старця, мені відразу подзвонила мама, не поставивши жодного запитання, вона промовила такі слова: «Синку, я тебе благословляю в монастир».

Через два тижні був звершений мій постриг з нареченням імені Феодор на честь священномученика Феодора, архієпископа Олександрійського. Батьки змирилися з моїм вибором. Тато відійшов у вічність з напуттям Святих Таїнств Церкви, мама прийняла монашество з іменем Серафима і проживає разом зі мною.

 

Про Свято-Миколаївську жіночу обитель та архімандрита Василія (Проніна)

– Тривалий час Ви були духівником Мукачівського Свято-Миколаївського жіночого монастиря. Для нас звичніше, що в жіночих монастирях несуть послух жінки, а в чоловічих – чоловіки. Як Вам було нести послух у жіночій обителі, чи вплинуло це якось на Вас?

– Мені довелось 18 років нести послух у Мукачівському монастирі. Цей час вважаю для себе найбільш благодатним у становленні мене як монаха, священика, особистості. Я мав щасливу можливість 7 років жити разом із великим і святим старцем архімандритом Василієм (Проніним).

Живучи в монастирі, я навчився ТЕРПІТИ.

– Минулого року єпархія відзначала 100-річчя від дня народження архімандрита Василія, видавши томи його праць, знявши фільм. Чим Вас особисто вражає постать о.Василія (Проніна), якого Ви знали та який відомий не тільки як добрий пастир, а й як науковець та упорядник древньої монастирської бібліотеки? Чому нам у нього треба вчитись?

– Усі, хто жив поруч з архімандритом Василієм, бачили перед собою реально святу людину. Він був живим втіленням любові, смирення, кротості. Він усім нам показав образ Христа, Його Євангелія, Його живу присутність. Отець Василій був «Єдин від древніх», який жив у сучасному світі неземними мірками. Він думав, жив, наставляв, як небожитель. Понад п’ятдесят років свого окормлення обителлю він нікого не осудив, нікого не образив, ні одне слово не вийшло з його уст, яке могло б смутити людину. Хотілось би його найменувати старець-утішитель.

Спілкування з о. Василієм породило в моїй душі відчуття єднання Церкви Небесної та Земної. Не по книгах, не з теорії, а на яву ми всі бачили взірець того, як треба і можна жити за Євангельськими заповідями, незважаючи на зовнішні обставини.

Світлий лик старця був свідченням його внутрішнього душевного стану. Можна було просто мовчки посидіти біля нього, і в душі наставав мир. Будь-яке його слово було сказано з владою та силою, але з владою та силою не ієрархічної постаті, а з владою послушника, слуги смиренної людини, яка належить Христу і тільки Йому Єдиному.

Архімандрит Василій з точністю передвістив день і час своєї кончини та обставини свого поховання. Помер він 5 січня 1997 року, 6 січня звершився чин поховання, а 7 січня на його могилі сестри обителі, священнослужителі та парафіяни монастиря співали уставні пісноспіви Різдва Христового, які свідчили про те, що смерті не існує. Вічна пам’ять достоблаженному нашому рідному старцю архімандриту Василію (Проніну).

Про те, що потрібно шукати в монастирі

– Багато людей їздять по монастирях у пошуках благодаті та чуда, отримати духовну допомогу від святині, а що насправді треба шукати у святих обителях?

– Паломники, які відвідують монастир, мають украй хибну думку – обов’язково зустрітися з прозорливим старцем, який скаже, що і як робити в житті.

Як нам жити і робити, давно відомо всім з Божественного Одкровення, святого Євангелія. Знайти собі духівника, який би навчив молитви та покаянню, є великим щастям. Але важливо, щоб духівник приводив пасових до Христа, а на до себе.

Приїжджаючи в монастир, треба вторити преподобному Єфрему Сиріну, щоб Господь дав побачити свої гріхи. Об’єктивне пізнання себе є головною метою душі, яка прагне до покаяння. Вириваючись з бурхливого моря життєвих турбот та проблем, часто люди відвідують «тиху гавань», якою є монастирем. Спілкування з духівниками, поклоніння святиням монастиря, участь у Таїнствах Церкви – людська душа відчуває великий заряд Божественної сили, яка допомагає жити в миру та правдиво оцінювати, далеко не завжди, позитивні реалії щоденного існування.

Рекомендую всім, коли буває важко в житті, переступити поріг монастирського храму і під тихий спів монастирського хору та спокійне читання молитов усамітнитись в тиші обителі. Переконаний, що з Божого дому ми вийдемо зовсім інакшими. Людина має навчитися слухати тиху молитву, має навчитися слухати тишу.

Про унікальність Мукачівської єпархії, інновації та молодь

– Ви очолюєте одну з найдревніших кафедр Української Православної Церкви, крім того, Закарпаття є землею з унікальними традиціями та історією. Чим, на Вашу думку, Мукачівська єпархія може гордитися?

– Найбільш цінним і показовим у нашому краї є глибока віра нашого народу, який з покоління в покоління передає як дорогоцінну перлину свою віру у Христа. Особливо в гірських селах в недільні та святкові дні неможливо нікого побачити на вулиці. Весь народ, єдиною сім’єю перебуває в храмі Божому. Своєрідний наспів за Богослужіннями, чудові місцеві традиції, щира відвертість православних людей робить край унікальним оазисом в великій, духовній православній сім’ї, частиною якої є й наша єпархія.

У нашому регіоні немає села, де б не було храму, а частіше буває їх декілька. Закарпатська паства з особливим благоговінням відноситься до церковного життя. На даний момент у поліконфесійному нашому краї існує злагода та мир між всіма краянами.

– Владико, на Вашу думку, які напрямки церковного життя за сучасних умов потрібно перш за все розвивати?

– Ми є консерваторами у головних постулатах вчення Православної Церкви, але підхід до євангельської місії має бути доступним для кожної людини незалежно від її місця у суспільстві. Головним напрямком опіки Мукачівської єпархії є духовно-просвітницька робота з молоддю. Більшість відділів, єпархіальних інтернет-ресурсів, місіонерська діяльність спрямовані саме на розкриття в молодих душах головних і пріоритетних істин православної Церкви. Протягом цього року були втіленні в життя масштабні молодіжні проекти.

До 5-річчяя архієрейської хіротонії відбувся перший загальноєпархіальний молодіжний форум, який зібрав понад тисячу молодих людей, котрі у своєму спілкуванні виправдали наші надії, як на молодь, на котру ми покладаємо великі сподівання. Динаміка розвитку медіа-простору в нашій єпархії породила відкриття нових інтернет-, теле- і радіопроектів. «Знайомство під церковним куполом» стало одною з головних пріоритетних соціальних мереж Мукачівської єпархії.

Найбільш потужними в полі місіонерської діяльності є Відділ сім’ї та молоді, інформаційний відділ, відділ соціального служіння, місіонерський відділ, відділ військового служіння та відділ з опіки людей позбавлених волі. Останнім незвичайним і неординарним, а водночас потрібним було рішення про створення ще одного, нового єпархіального відділу інноваційних проектів.

 

Про сучасного архієрея

– Цього року Ви святкуєте 5-річчя архієрейської хіротонії. Виходячи з Вашого досвіду, якими якостями повинен володіти сучасний єпископ, та що найскладніше у служінні архієрея?

– Єпископ має бути завжди доступний пастві. Живе спілкування зі священнослужителями та вірниками приносить чудові духовні плоди. Архієрей має бути не на вершині піраміди ієрархічної влади, а в основі її, як приклад жертовного служіння святих апостолів, описаного у Священному Писанні.

Найскладніше – це боротьба з самим собою. Сучасний архієрей повинен бути, в першу чергу, молитвеником, адміністратором та завжди тримати руку на пульті сучасного ритму життя.

Як зустрічати Різдво?

– І наостанок. Владико, порадьте, будь ласка, читачам «Православія в Україні», як правильно готуватися та зустріти свято Різдва Христового, до якого ми наближаємось?

– Сердечно вітаю всіх зі світлими празниками Святого Різдва! Бажаю стати дійсними учасниками подій Віфлеємської ночі, радіти з «почувшими вперше ангельський спів», а побачити нас «ради і нашого ради спасіння воплотившогося Христа» можна, в першу чергу, в Божому храмі. Стаючи учасниками різдвяних богослужінь, ми стаємо живими свідками події, яка змінила історію людства.

Кожен із нас нехай свідчить у своїх привітаннях, колядках, у духовному торжестві, що «Нова Радість стала», що «по всьому світі стала новина», що «Бог Предвічний народився».

Джерело: Закарпаття онлайн

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)
Родненький,на когож ты нас покинул? А вообще 2 жулика....
Jktu (2016-11-30 18:55:10)
Новости. Москва." Россия создала танк, аналогов которому не существует" (как и упомянутого танка;))....
Русин (2016-11-30 15:05:27)
Очень странно, люди допущенные до самых сокровенных государственных секретов, так просто могут поменять страну проживания. Пока бывшие укр. чиновники будут так легко перебираться на пост. место житель ......
Вано (2016-11-30 14:26:10)