Владика Ніл про спробу стати футболістом, відповідальність духовенства та sui iurius МГКЄ

В Ужгородському греко-католицькому Хрестовоздвиженському кафедральному соборі 12 січня за участі Апостольського Нунція в Україні архієпископа Томаса Едварда Ґалліксона, Верховного Архієпископа УГКЦ владики Святослава (Шевчука), Митрополитів Пітсбурзького Вільяма (Скурли), Львів­ського Ігоря (Возняка), Івано-Франківського Мирослава (Війтишина), Пряшівського Яна (Баб’яка), єпархів сусідніх та поріднених з МГК єпархій, єпископів, духовенства, монахів та вірників вперше із часів блаженного Теодора (Ромжі) відбулася публічна хіротонія Преподобного о. Ніла Лущака, ЧБМ, викладача Ужгородської греко-католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора (Ромжі) Мукачівської єпархії.

Владика Ніл про спробу стати футболістом, відповідальність духовенства та sui iurius МГКЄ

Першого дня після празника Івана Хрестителя у єпископській резиденції ми спілкувалися з Владикою Нілом про його дотеперішню і майбутню душпастирську місію.

Фестдовідка. Владика Ніл (Юрій) Лущак народився 22 травня 1973 року в Ужгороді, вчився у СШ №6. У 1993 році вступив в Ужгородську духовну семінарію. Закінчивши теологічні студії, рукоположений у священики 2 липня 1996 року та направлений до ужгородського Хрестовоздвиженського кафедрального собору. Відтак призначений як адміні­стратор, а згодом — як парох смт Перечин: душпастирював протягом семи років у Перечині та Перечинському районі. До того, як вступив до францисканської спільноти Чину Братів Менших, розпочав студії в Римі, де навчався в Папському урбаніянському університеті, здобуваючи ліценціат з філософії. У 2009 році вступив у тернопільський новіціят Чину Братів Менших, прийнявши чернече ім’я Ніл та 2010 року склав тимчасові обіти. Того ж року розпочав викладати філософію в Ужгородській греко-католицькій богословській академії ім. Блаженного Тео­дора (Ромжі).

– Єпископ-ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії Преосвященний владика Мілан в одному з інтерв’ю розповідав мені, що він відчував поклик до майбутньої духовної місії ще в ранньому дитинстві, коли, граючись з однолітками, придумував собі роль священика. А як було у вас? Коли ви від­чули поклик Всевишнього стати його земним слугою?

– У кожної людини найяскравіший спомин пов’язаний з дитинством. Я зростав у глибоко віруючій сім’ї, бачив щоденні молитви дідуся і бабусі, слухав їхні бесіди із священиками-під­пільниками ГКЦ отцями С.Федором, Й.Штелихою, котрі часто бували у нас. Однак у дитинстві я не мріяв стати служителем престолу Господнього, а хотів бути… футболістом. На моє прохання батько записав мене до секції при щойно відкритому спорткомплексі «Юність», неподалік якого ми мешкали. Впродовж чотирьох років я добросовісно займався у цій секції, але коли підійшла пора йти до спеціалізованого класу, мене «від­сіяли» через проблеми із зором.

Вирішальний вплив на вибір подальшого життєвого шляху на мене справила військова служба у лавах Радянської армії, яку я проходив спочатку у Шепетівці, а потім, незважаючи на розпочатий вивід військ, встиг ще дослужити в тодішній НДР.

– Це було раптове, пов’язане з якимось випадком рішення, чи ви поступово доходили такої думки?

– Я думаю, що це було Боже просвітління, бо доходив я до цього рішення поступово. Повернувшись у 1993 році з армії, відразу вступив до щойно переведеної до Ужгорода єпархіальної духовної семінарії, яка почала діяти після реабілітації греко-католицької церкви. Оскільки колишня семінарія, теперішній Ужгородський замок, який подарувала Марія Терезія нашій єпархії, був відібраний комуністами і оскільки ми не мали нової будови для навчання, то умови навчання та проживання були майже спартанськими. Мешкали ми у вагончиках, які осінньо-зимової пори добряче остуджувалися, навчалися в класах культосвітнього училища, а молитися по кілька разів на день за будь-якої погоди ходили до церкви аж у сусідній Минай. Нашими першими учителями були священики, котрі зазнали репресій, пройшли Сибір та підпілля, тому їхній особистий приклад кріпив наш дух і вчив не зважати на дискомфорт тілесний. Усі ми добре знали, чому обрали такий шлях, тому жоден у  ті непрості семінаристські роки не спасував перед труднощами, і нині кожен достойно старається на Господній ниві.

– Історія Мукачівської ГК єпархії – це майже піввікова історія боротьби за духовні та культурні цінності корінного населення Срібної Землі, облаштованість його земного життя, що дуже тісно переплітається з постатями її найяскравіших очіль­ників: владики Андрея Бачинського, за час правління якого єпархія була канонізована і котрий уберіг її від латинізації, а  вір­ни­ків – від мадяризації, Юлія Фірцака, чий «Меморандум» на початку ХХ ст. спричинив рятівну для горян «Верховинську акцію» Едмунда Егана, святомученика Теодора Ромжі, котрий у сталінське лихоліття поклав життя за віру і церкву, репресованих комуністичним режимом єпископів-підпільників Іоана Семедія та Івана Маргітича. Хто з них для вас особисто є ближчим по духу?

– Ви назвали імена справді славних синів нашого краю, істинних велетів духу. Життя і діяльність кожного з них можуть слугувати прикладом патріотизму, непохитності віри та взірцем служіння Богу і пастві. Звісно, висока освіченість, вроджений хист організатора та щирий патріотизм владики Андрея Бачинського дозволили йому домогтися майже неможливого – у 1771 році вибороти для Мукачівської єпархії її канонічну незалеж­ність, перенести резиденцію до Ужгорода та дати могутній поштовх для збіль­шення числа парафій. Він висвятив стільки священиків, скільки не висвячували до і після нього й по декілька єпископів разом узятих. За його правління єпархія мала більш ніж півмільйона вір­ників, понад 800 священиків, 7 монастирів. Це насправді був золотий вік нашої єпархії. Кажуть, що коли почала відновлюватися Галицько-Львів­ська митрополія, то кандидатура А.Бачинського на її главу була найсильнішою, і лише протест угор­ських властей перешкодив його інтронізації. Якщо його порівнювати з іншими видатними діячами нашої церкви, то він є для нас тим, ким для галичан є митрополит Андрей Шептицький, котрий також з великим розмахом розвивав Галицьку метрополію, дбав про по­ліп­шення життя бідних селян, виступав за­ступ­ником простих людей від визиску жидівських лихварів та поль­ських магнатів. Вони були не лише проникливими душпастирями, а й вмілими суспільними ді­ячами. Так само і владика Юлій Фірцак став рятівником селян з найвіддаленіших гір­ських сіл, які найбільше потерпали від зажерливого користолюбства глитаїв при мовчазній згоді тодішньої угор­ської влади. Святомученик Теодор Ромжа є для мене взірцем того, як треба дотримуватися вір­ності тій присязі, яку склав, ступаючи на священичу стежину.

Якби мені Бог допоміг хоч по краплинці унаслідувати від них та розвинути в собі оці риси невтомного просвітительства і заступництва мирян, непереможності духу, то моя місія була б вельми корисною.

– Ви дуже доречно наголошуєте на важливості просвітництва. Зважаючи на сьогочасні суспільні виклики, це є архіважлива функція церкви, адже ніхто краще від святих отців не може впливати на переконання широких мас, що найпершими нашими бідами є занедбані довкілля і душа. Люди від власного невігластва безбожно отруюють повітря, котрим дихають, воду, котру п’ють, землю, яка їх годує, безпробудно пиячать, розорюють родини, не шанують ближнього. Влада та суспільні інституції зовсім не переймаються проблемами своїх співвітчизників, і, на мій погляд, нині, як і 150 чи 100 літ тому, лише церковно­служителі спроможні внести перелом у суспільну свідомість, як це свого часу робив ще один яскравий представник греко-католицької церкви отець Августин Волошин та його сподвижники.

– Цілком погоджуюся з вами. Ще будучи священиком на Перечинщині, я мав нагоду спостерігати всі ці людські негаразди, які у наш час дуже загострилися. У цій ситуації ми просто зобов’язані бити на сполох. Правда, що у таких питаннях надзвичайно важливим є як мудре слово у проповіді священика, так і його особистий приклад у повсякденному житті. Як правда й те, що далеко не кожен священик усвідомлює першочерговість цих проблем, так що це й наша незорана нива, котра потребує дбайливого плекання, якщо хочемо, щоб на ній заколосився життєдайний колос, а не чортополох. Будемо писати єпископські Послання священикам, щоб вони, як каже апостол Павло, добрим словом і критикою наголошували мирянам про поведінку, гідну людини.

Я постійно кажу нашим молодим семінаристам, тим вірникам, котрі мають живу віру в Ісуса Христа, що коли вони бувають на вінчаннях, хрестинах, поминках, відпустах, освяченнях, у школах, то мають казати людям, котрі не часто бувають у церкві, євангельське слово, духовно збагачувати їх та проповідувати нетлінні моральні цін­ності. Адже злоба і темнота завжди були ворогами християн, як знання і відкритість душі – союзниками, чи то в часи нової ери, чи середньовіччя, чи сьогодні, в епоху глобалізації та інформаційних технологій.

Нашому сучаснику найважливіше мати спрагу за правдою, за красою і моральним життям. Якщо ти цього будеш прагнути, то Господь завжди покаже тобі правдиву дорогу твого життя.

– Наскільки далеко має дистанціюватися церква від політичного життя країни?

– У Ліни Костенко є чудова поезія про своєрідну триєдину матір кожної людини: неньку, котра дає земне життя, рідну землю, на якій зростаєш, та небесну матір-заступницю Пресвяту Богородицю, котра дала нам Ісуса Христа. Отож кожен з нас має синівський обов’язок дбати про рідну неньку, рідний край та Божу Матір. Звісно, церква, духовенство не мають брати безпосередньої участі у політичному житті, а тим паче скочуватися до зловживання довір’­ям мирян та участі у виборчій агітації, а передовсім дбати про мораль.

Однак усі ми громадяни і нам не байдуже, буде наша країна демократичною чи тоталітарною, влада компетентною і чесною чи недолугою і злодійською, будуть наші вірники жити у достатку чи впроголодь. Апостол Павло каже, що ми маємо молитися за владу. Молитися для того, щоб її напоумлювати діяти в інтересах людей. Недарма кажуть, що влада є віддзеркаленням народу. Якщо народ або ж його біль­шість є освіченим, щиро вірує в Спасителя, дотримується Божих заповідей та прагне творити добро, то такий народ здатен обрати з-поміж себе у провідники до­стойних людей, а ледарі, телепні, зло­дії та брехуни обиратимуть собі по­дібних.

Якщо людина живе з Богом у серці, а не думає про якісь власні дрібні матеріальні вигоди, то завжди зробить правильний вибір і не буде постійно відчувати докорів сумління.

Правдиво у «Молитві за Україну» просимо Всевишнього осінити нас «волі і світу промінням», просвітити «світлом науки і знання» та зростати «в чистій любові до краю». Ось вам і вичерпна відповідь, за допомогою яких критеріїв має впливати церква на суспільне життя.

– Мукачівська ГКЄ і по сьогодні користує статус «Церкви свого права». Простіше кажучи, вона підпорядкована не УГКЦ, а безпосередньо Святому престолу у Ватикані. Яка потреба сьогодні, живучи у власній державі, зберігати його?

– Статус sui iurius, або «церква свого права», довгий час виборювали наші предки й офіційно отримали його у 1937 році і з тих пір ревносно берегли його. Наша єпархія колись займала територію, яка тепер розділена між Україною, Угорщиною, Словаччиною, Сербією, Хорватією та Румунією від Попраду до Ясіня, від водорозділу Карпатського хребта до Адріатики, і є матір’ю багатьох нинішніх церковних структур, як от Крижавецька єпархія (1777 р.) у Хорватії, Пряшівська єпархія (1818 р.), котра стала основою для подальшого створення Словацької греко-католицької церкви загалом, Гайдудорозька єпархія (1912 р.), яка, в свою чергу, стала основою для створення Угорської греко-католицької церкви, а наші емігранти за океан створили у США Пітсбурзьку Митрополію (1924 р.).

Саме з історичних засад цей статус є логічним і не мав би спричиняти у стосунках з нашими єдино­вірцями по той бік Карпат жодних проблем. Наша єпархія окремо приймала Ужгородську унію у 1646 році, чим ми теж дуже пишаємося.

З іншого боку, найближчою нам по духу, як сказав на моїй хіротонії представник Східної конгрегації церков Архієпископ Кирило (Василь), є Українська греко-католицька церква. Ми живемо в одній країні, є її громадянами і патріотами, пишаємося нею та нашими духовними і культурними світочами – Т.Шевченком, Лесею Українкою. У Римі я навчався і жив разом з ровесниками з Івано-Франківська, новіціат проходив у Тернополі і захоплювався ставленням вірян до своєї церкви. УГКЦ є нашою рідною сестрою, і наш обов’язок – співпрацювати найтісніше. Однак це не означає, що любов до краю, де, як писав отець О.Духнович, «ти уздрів світ», є чимось другорядним. Помираючи, єпископ Олександр Хіра мовив такі слова: «Свою душу я віддаю Господу Богу, а своє серце – Риму». Наша церква є Вселенською, і це найважливі­ше.

– Для широкого загалу не зовсім зрозумілою є фраза про те, що вашим титулярним осідком визначено Фленуклети. Де вони є, ті Фленуклети?

– Титулярний єпископ завжди приписаний до місця своєї служби, а помічні єпископи, як правило, мають за собою якесь місто, де колись процвітало християнство, а тепер його може вже й не бути. Містечко Фленуклети існувало у ранні часи у пустелях Мавританії. Ми теж шукали його в Інтернеті, але конкретної інформації не знайшли.

– Я щиро бажаю вам, ваше Преосвященство, аби ваша єпископська стезя була довгою у часі, благою у помислах, блискучою у результаті, втішала вас та кріпила й облагороджувала душі вірників.

Закарпаття онлайн

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)