Церква вшановує пам'ять Ярослава Мудрого

Церква вшановує пам'ять Ярослава Мудрого

(1054) Ярослав — син князя Володимира — князював у Новгороді. Дізнавшись, що його брат Святополк убив своїх трьох братів Бориса, Гліба і Святослава, він пішов війною на нього. Князь Ярослав при допомозі варягів переміг військо підступного брата з його помічниками-чужинцями поляками на чолі з королем Болеславом Хоробрим і печенігами й заволодів Києвом (перший раз у 1016, другий — 1018 р.). Князя Ярослава називали в народі Мудрим за розумне правління державою, любов до науки, турботу про релігійну освіту й кодифікацію українського звичаєвого права в збірнику прав із назвою «Руська правда». Крім цього, він завершив християнізацію Київської Русі, хоча навернення деяких племен до Христової віри ще довго тривало після смерті князя (наприклад, плем’я карелів із новгородсько-псковської землі прийняло хрещення 1227 р.). Ярослав продовжував розпочату Володимиром Великим розбудову держави на засадах Христової віри. «Воло димир землю зорав і розпушив, хрещенням просвітив, Ярослав засіяв книжними словами серця віруючих людей, — зазначав літописець, — а ми пожинаємо, учення приймаючи книжнеє». Ярослав зміцнював і забезпечував розвиток Української держави в усіх напрямах, яка за часів його правління досягла найбільшого розквіту та могутності. Держава Ярослава Мудрого стала імперією, яка об’єднувала всі племена, утворюючи український народ. Вона охоплювала територію до Кавказьких гір і далеко на північ, де проживали фіно-монгольські племена, з яких згодом постав московський народ. До неї також належали балтійські племена. Основним своїм завданням Ярослав уважав поширення християнства у власній державі. До того ж він прагнув зробити її більш монолітною та цивілізованою через уведення на всіх її землях єдиного й справедливого писаного закону. Київський правитель надавав великої уваги поширенню освіти й писемності в державі. Він засновував школи при церквах, дбав про виховання власного духовенства. У літописному записі 1030 р. розповідається, що князь наказав віддати 300 дітей старост і священиків Новгорода для навчання на священиків. Водночас Ярослав уживав заходів для розповсюдження книжок. Як оповідає «Повість минулих літ», «…він зібрав переписувачів багатьох, і перекладали вони з грецької слов’янською мовою. І написали вони безліч книг, якими навчаються віруючі люди і насолоджуються навчанням божественним»; «…книги суть ріки, наполняющи вселеною ся суть изходи мудрости, книгам бо єсть неисчетная глубина сими бо в печали утішаеми есмы, си суть узда воздержанию». При храмі Св. Софії Ярослав Мудрий заснував першу в Київській Русі велику бібліотеку, яка вміщувала близько 500 книг. Ці рукописи було пограбовано під час захоплення Києва князем Андрієм у 1169 р., а залишки бібліотеки знищили татари під проводом Батия, які зруйнували столицю в 1240 р. За прикладом Ярослава Мудрого справу збирання бібліотек продовжили інші князі: син Святослав, онук Володимир Мономах. Києво-Печерський патерик так оповідає про бібліотеку князя Чернігівського Миколи Святоші, яку він залишив монастирю: «…суть же и книги, и многы, и до ныні». Велике значення має розпочатий за часів правління Ярослава Мудрого літопис, який донині дійшов із переробками. У ньому, зокрема, вміщено: оповідання про Кия, Аскольда, Діра й окремих князів; пам’ять і похвалу Володимирові Якова мніха, «Повість про початок Печерського монастиря», «Житіє Феодосія Печерського» тощо. Київ за часів правління Володимира став замалим для нових потреб. Ярослав збільшив його, оточив великим валом із глибоким ровом, зі стіною на валу великої площі. У валу було три брами: на місці пізнішої Стрітенської церкви — Жидівська (Львівська) брама, коло Софійської вулиці — Лядська, а третя — Золота брама, від якої залишилися лише руїни. Над київською брамою «Золоті ворота» князь поставив відому церкву Благовіщення, покриту золотою бляхою. Ярослав Мудрий продовжував будувати церкви на честь свого патрона — священномученика Георгія (адже князь мав два імені — Георгій-Юрій), а також покровителя дружини Ірини — Інгігерди. Від цих будівель залишилися лише фундамент і фрагменти мармурових капітелів, фресок, мозаїк, які свідчать про їхню розкішність. Київ став одним із найбільших міст тодішньої Європи. Лише на Подолі було близько 400 церков (таке враження склалося в мандрівника Тітмара Мерзебурзького), від яких, крім назв, нічого не залишилося. Цікаво, що в літописі на початку XIII ст. зазначено, що під час пожежі в Києві згоріло 600 церков. Князь Ярослав вирішив збудувати великий храм у Києві на взірець соборів Св. Софії в Константинополі (столиці Візантії) та в Софії (столиці Болгарії). Розпочавши будівництво в 1037 р. на місці перемоги над печенігами, які нападали на руські кордони, запрошені з Греції і Белграда майстри разом із місцевими будівничими та митцями надали соборові Св. Софії стилю, який відображав дух і традиції українського народу. Архітектурна довершеність храму Св. Софії, прикрашеного монументальним розписом, не могла не справляти глибокого враження на сучасників. Історик М. Голубець зауважував: «Київська Софія при всій своїй ноторійній візантійськості не була результатом механічного перенесення на київський ґрунт котрогось із готових візантійських зразків, а твором настільки оригінальним, наскільки невізантійськими були ґрунт і атмосфера її українського окруження. А треба ще й тямити те, що будував ЇЇ володар, який хоч жив у живих зв’язках з Візантією, але мав у своїх жилах нормандську кров, а сам був «тестем Європи»». Жителі Київської держави відчували гордість, що «…не в невідомій землі, а в Руській, яка відома і яку чують у всіх кінцях землі», вони мають храм «…дивний і славний по всіх навколишніх країнах, що іншого такого немає по всій північній землі» («Слово…» митрополита Іларіона). Будівництво цього величного храму було завершено в 1054 р., тоді ж перенесли до столиці осередок київських митрополитів із Переяслава. Під куполом церкви з чотирьох боків, «дугами зображених», втілено основні етапи в історії собору. З північного боку написано: «Изволением Божием нача здатися сей премудрости Божия храм в лето 1037 благочестивим князем и самодержцем всея России Ярославом — Георгием Владимировичем. Совершися же в лето 1038». Зі східного боку зазначено: «И освящен Феопемтом митрополитом Киевским тойжде святой храм, и даже до лета 1596 правоверньїми митрополитами от востока содержим бысть. В лето же отступником Михайлом Рогозою в запустение и разорение прийде, и даже до лета 1631 в том пребысть». З південного боку зауважено: «В то же лето благодатиею Божиею, егда царствовати нача Владислав Четвертий, великий король польский, благочестивой церкви восточной сыном возврати и отдаде. В лето же 1634 тщанием». Із західного боку зазначено: «И иждивением преосященного архиепископа, митрополита Киевского, Галицкого и всея России, экзарха трона Константинопольского, архимандрита Печерского, Петра Могилы, обновлятися во славу Бога и Тройце славимого. Аминь». Ще одне важливе завдання, яке Ярослав Мудрий виконав за життя, — укладення збірника законів, однакових для всіх земель держави. Він отримав назву «Руська правда». Ці закони відображали відносини між державою і церквою. Розуміючи, яку роль церква відіграє в державі, князь Ярослав прагнув зробити її незалежною і національною на взірець болгарської церкви й мати свого митрополита. За часів правління Ярослава Мудрого церква в Київській державі швидко розвивалася. У цей період було створено дві нові єпархії — Переяславську та Юр“ївську. У 1039 р. літописець уперше згадує про митрополита-грека Феопемпта, присланого з Візантії. Він, мабуть, не відповідав бажанням і потребам церкви, яка була для нього чужою, і це посилило позицію тих, хто вважав, що церква у великій і могутній державі має бути незалежною. Такі погляди поділяв і сам князь Ярослав. Згідно з 28 правилом Четвертого вселенського собору, митрополита Київського мав обирати не константинопольський патріарх, а Собор єпископів Київської митрополії. (Взагалі в домонгольському періоді історії Київської митрополії було лише два випадки поставлення митрополитами русичів без згоди на це Царгорода). У 1051 р. князь скликав у Києві Собор єпископів, на якому без згоди Царгорода обрали митрополитом Київським свого кандидата. Це був священик церкви Спаса із с. Берестова Іларіон (там тепер знаходиться Києво-Печерський монастир) — щирий патріот, «муж благ, книжен і постник». Обрання власного митрополита стало рішучим кроком — це була перша спроба встановити автокефалію церкви в Київській державі. Царгородський патріарх не дав благословення митрополитові Іларіонові й не визнав його як першоієрарха Київської митрополії. Отже, фактична автокефалія української церкви набула на короткий час ознак повної автокефалії. Собор єпископів не лише обрав Іларіона — він поставив його, інтронізувавши на митрополита. Ця подія викликала багато припущень. Одні дослідники (митрополит Макарій, С. Соловйов, Н. Суворов, М. Присєлков) уважали, що Ярослав хотів таким способом припинити прихід на кафедру митрополитів-греків, призначених царгородським патріархом, і відновити незалежність церкви від патріарха. Ідеєю здобуття українською церквою незалежності проникнуте і «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Цю думку підтримав О. Лотоцький у фундаментальній праці «Автокефалія». Він зазначав, що в даному разі виразно виявилося «…змагання тодішніх міродайних чинників: політичних (Ярослав) і церковних (Іларіон) — до автокефалії української церкви». Думку про свідоме ставлення Ярослава Мудрого до автокефалії заперечував, зокрема, М. Грушевський. Він уважав, що обрання Іларіона «…не зробило ніякої сенсації, не залишило традиції в княжих і духовних кругах, і, коли за 100 років Ізяслав II захотів поставити знову митрополита без згоди Царгорода, про прецедент з Іларіоном ніхто не згадав. Княжі наступники не підтримали його почину й митрополитів, як і колись, надсилали з Візантії». Із цією думкою не можна погодитися цілковито, тому що обрання Іларіона стало великою сенсацією, хоча цей прецедент і не згадали при обранні Клима Смолятича (про це йтиметься далі). Однак факт обрання Іларіона не був забутим, його пригадали в 1415 р. під час обрання митрополитом Григорія Цамблака (про це теж йтиметься далі). Ієрархія української церкви після 1051 р. невідома взагалі. Не збереглося історичних джерел про те, коли саме Іларіон перестав бути митрополитом і з якої причини. Проте можна впевнено стверджувати, що коли б князь Ярослав прожив довше, а після нього княжа держава залишилася об’єднаною та могутньою під одним правителем, то православна церква в Русі-Україні назавжди закріпила би свою незалежність. Однак Ярослав Мудрий помер у 1054 р. Після його смерті знову почалися міжусобиці, бо сини не змогли виконати заповіт батька — великого просвітителя Руси-України Ярослава Мудрого. Пам’ять благовірного князя Ярослава Мудрого вшановується церквою 5 березня (20 лютого за ст. ст.).

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-10
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)