З Пречистою і Зіркою в серці

7 квітня. Затишний пізній вечір. Я вже якось і забув про Благовіщення. Звично зависаю в Фейсбуку. На символі «Друзі» з’являється, здавалося, така звична «1». Коли я клацнув мишкою, то подумав, що це сон: зі З’єднаних Держав Америки до мене в друзі просилася одна з двох найбажаніших жінок на планеті – Зірка. На кілька секунд мене заціпило, я не вірив очам. «Ми тут», – просто і зворушливо написала по-анлійському. А переконавшись, що в мене не галюцинації, почав обціловувати на моніторі всі фото Зірки, всю її фейсбучну сторінку. Від радости мене реально переклинило. Програма «Прихована камера» мала б унікальний сюжет, але… Уже понад два тижні я ходжу окриленим, я в натурі ожив. А нині, 24 квітня, – 210 річниця з дня народження Олександра Духновича. Так, це містика, але і йому я все життя буду вдячний за знайомство з чарівними сестрами. Знаєте, опісля я ще не раз і серйозно закохувався, але жодна пасія не змогла пробити кору в тій частині серця, яка завжди належала Марі і Зірці. До речі, оповідання «З Пречистою і Зіркою в серці» вперше публікувалося в газеті «Фест» від 10 серпня 2000 року. Далі я його дуже хотів повторити в Страсний Четвер 24 квітня 2003 року в «Старому Замку» – на 200-річчя Будителя №1. «Іди до Мирослава Дочинця. Якщо він погодиться перенести своє оповідання про Ісуса Христа на наступний номер, то будь ласка», – таке рішення прийняв редактор Юрій Клованич. Але Вічний Криничар не погодився. Натомість і я затявся, дочекавшись 12 червня. Такий сам собі зробив подарунок на деньчик. А доля – кокетка. Через кілька років завдяки Михайлу Рошку і Мирославу Дочинцю я в останню хвилину запхав оповідання в альманах «Джинсове покоління». Ось чому я там рисуюся серед комп’ютерників, а не джинсовиків. Причина банальна: через мене не хотіли цілком переверствувати книгу. Отже,

Нема й ніколи не буде для мене святішого місця в Зоряному Краї, ніж урочище Скалка в Кам’яниці, що на Ужгородщині. Так милозвучно нарекли його тому, що там, над Ужем, навіки зависла невеличка скала, за якою свого часу університетські мужі, не мудруючи, охрестили свій спортивно-оздоровчий табір. Та не про топонімію наразі річ. А про те, як на «Скалці» 11 серпня 24-го або 1994 року я зустрів карооку й тендітну, ясночолу, як сонце, Анну-Марію. Цяlove story вельми надовго вибила мене з душевної колії.

Красуня випромінювала диво-енергію

Позаду був перший курс аспірантури при кафедрі української літератури. Складаючи іспит, начитався до очманіння філософії, опісля – пардон! – плювати хотілося на дисертацію з творчости Олександра Духновича, і я махнув відірватися на «Скалку». Ясна річ, перший етап – поселення. Головний лікар виділив мені кімнатку в будиночку №3. Я знав, що він умостився буквально під лісом, звідки рукою подати до їдольні. Мені це не сподобалося, бо будиночок стоїть ніби сиротою: ще з  одним відірвані від головного масиву дерев’яних хижок. Але що вдієш – біжу дивитися. Біжу, а на серці весело, воно віщує: «Милий, тебе чекає сюрприз». Так і є: забігаю в коридорчик і… завмираю: зіпершись на одвірок, топ-модельним поглядом пронизує мене на диво вродлива дівчина. Щось їй говорить чарівна подруга. Розгублююся і ні з того ні з сього – ніби голий з конопель! – у передчутті фантастичного захмелілим вибігаю з будиночка. Однак сам до себе: «Заспокойся, друже: тобі до неї, як землі до неба!»

Раптово виявили, що я не приніс медичну довідку. Шеф табору ультимативно: «Їдеш за нею в Ужгород, лише тоді поселю». Через цю дрібницю в мене виникло бажання чхнути на відпочинок. «Але ж ця красуня! Хіба я з нею не познайомлюся?!» Сів, задумався. Подзвонив батькові, після розмови з котрим правитель «Скалки» пом’як, і через десять хвилин мені виписали фіктивну довідку. До того ж на карточці з’явився будиночок №9. «Цей також без ванни й туалету, але ліпший, сонячний», – усміхнувшись, зауважила секретарка бальзаківського віку. «Жіночко, та не треба мені ту ванність, ліпшість і сонячність! Ради Бога, залиште №3!» – дуже свербіло це сказати, але я промовчав, розуміючи, що їй знову доведеться звертатися до головлікаря і що я просто можу здатися капризним. «Та хоч би там землетрус, але я познайомлюся з тими красунями!» – вирішив подумки.

Тиждень не наважувався підійти до дівчат, натомість заспокоював себе тим, що вечорами чи то біля річки, чи то в лісі, чи рідше вночі в кімнатці виючи сперманентно бавився зі своїм найляпшим корешем. Спочатку гадав, що чарівниць відлякує моя борода. Аж ні, глибоко помилявся. Дівчата, очевидно, бачили, що зуби в потенційного кавалера не сипляться, і ймовірно здогадувалися, що борода – лише черговий струмінь молодости. Я любив ходити вдень на танцмайданчик перечитувати, не повірите, «Кобзар» і чекати юнок. Приходили. Моя симпатія читала якийсь дешевий детектив, а подруга – «Собор Паризької Богоматері» Віктора-Марі Ґюґо. Я артистично усміхався, коли перша другу лагідно називала Ціцушкою. Серце підказувало, що ось-ось має відбутися знайомство. «Наловлю риби й запропоную піти в ліс її посмажити», – планую. Пішов. Ловлю.  На блешню. Глип – із підвісного мосту мені мило усміхається подруга. «Михайлику, будеш лохом та ще й образиться, якщо саме тепер не підійдеш», – веду з собою монолог. Піднявся на міст. Розговорилися. «Мене звати Міша. А вас?» – запитую. «Зірка». – «Яке благородне ім’я!» – кажу. «Дякую», – відразу відчувалося, що дівчина вихована, з культурної родини. «Що ви читаєте?» – закинувши з моста спінінг, підтримую бесіду, хоча знаю наперед відповідь. «Зірко, завтра наловлю більше риби й підемо на природу. О’кей?» – «О’кей». – «Лише обов’язково беріть і подругу». – «Вона мені не подруга, а сестра». – «Тим паче», – на цьому знайомство й закінчилося…

Здавалося, виростають крила…

Наступного ранку після сніданку я швидко заштопав дірки на екрані і щасливим полетів ловити підустів. Настрій мій поступово охолов, коли довго в сітку не потрапляла перша риба. Але врешті двом не пощастило. «Сам печеною картоплею обійдуся», – на третього підуста терпіння вже лопнуло.

Пообідали. «Як вас звати? Мене Міша», – репрезентую себе для своєрідної ввічливости вдруге. «Знаю, мені казала Зірка. Мене ж звати Анна-Марія. Однак називайте мене Марі: я так люблю. Або Снелі: це мій псевдонім. Літеру «л», будь ласка, вимовляти твердо», – чарівна юнка так природно й кокетливо говорила, жваво жестикулюючи, що в мене вперше голова пішла обертом. А якщо бути достеменним, то очі, а серце пронизав потужний біль. «Дивися-дивися, що з ним?» – сміялася Зірка. Я реально відчував, як від Марі мені передавалася диво-енергія: мене хвилювали її неспокійні й сяючі очі, її оригінальна й акуратна зачіска, її незвичайна й колоритна бесіда. Від філігранної статури дівчини в мені бродив азарт захищати її від когось або від чогось.

«А скільки вам років?» – ледь не в унісон запитали дівчата на пікніку. «Двадцять чотири». А Зірка: «Марі – вісімнадцять, а мені – п’ятнадцять». «О Бо-о-же, яка смачна риба! Ви – майстер», – і в мене здригалося серце від компліментів Марі. «А її можна їсти з кісточками?» – Зірка просто не могла мовчати. «Можна», – глузував я. «Ви не творіться нами, вона лише так питає», – вишукано відповіла Снелі. Далі розмова спонтанно сфокусувалася на галактиках, метагалактиках, вічности. Я плів юнкам, що всесвіт – безмежна і межна розумна істота, що його будова попри титанічні зусилля науки приречена залишитися непоясненною. Грузив я і про призначення людини на Землі, суть смерти й безсмертя, роль релігії, одне слово, думки світознаних філософів Канта, Гегеля, Шопенгауера, Камю, Сковороди, Сартра, Юркевича видавав як свої. Просто Бог мав дяку, аби в мені відлунював свіжий екзамен-кандмінімум. Ще я цитував ненаглядним красуням Пушкіна, Франка, Петефі, Єсєніна, Семенка, Потушняка, Патруса-Карпатського, Стуса, Світличного, Чучку-молодшого, Бодлера. З мене все вихлюпувалося впереміш, сумбурно, зате невимушено, без понтів, щиро. А дівчата щось легко заперечували, доповнювали, сміялися.

«Марі і Зірко, можете мені на «ти», – запропонував. «Ні-ні, так цікавіше», – парирувала Марі. «Тоді взаємно буду ввічливим. Добре?» – «Добре». Я випив лише одну склянку домашнього вина, але мені так вставило, що здавалося – виростають крила, здавалося – ми знайомі віки. А ввечері сп’янілим від щастя й краси ходив туди-сюди по кімнаті, вголос читаючи напам’ять п’ять молитов.

Її забаганка – мені закон

Лежу на постелі. Правою рукою думаю про Марі. А вона приходить і: «Пішли грати в карти». Чекала мене надворі. Я пригостив її виноградним соком, перед тим непомітно сам пригубивши. Накрапав дощ. Вона дала мені свою парасолю, взяла під руку, і я – ніби так, між іншим – притиснув її до грудей.

Красуням усі партії спочатку навмисне програвав, але згодом вони збагнули: «Так, усе, чесно грайте». І коли я вже чесно хотів грати, то не міг зосередитися. «Якщо виграєте, назбираєте нам польових квітів», – таку умову поставили дівчата. Програв. «І все одно йду збирати», – розкидав для хохми всю колоду карт по кімнаті. Мабуть, зайве казати, що Зірка відверто, при мені, постійно Марі повторювала: «Дивися-дивися, як він на тебе дивиться!» І до мене: «Ви чого на неї так дивитеся?!» Я мовчав, бо був зачарований Марі.

            Збираючи квіти, я літав по полю, говорив із ними, мене мучило, як вони називаються. Тоді з надр душі й вихопилося: «Я вами марю, чарівна Марі…» Хоча жив тоді іншою поезією. Там, серед поля, стоїть одинока як перст дика груша. «Буде в тебе пара, не журися!» – заспокоював я її.  Сестри зовні повели себе стримано, але букетики їм дуже сподобалися. Далі вже наше тріо не розлучалося. Ми збирали ожину, гриби, березове листя, яблука. «Ви чому мені даєте кислу ожину? Будь ласка, досягніть ось ті ягоди», – Марі кокетувала, вказуючи на вершечок куща. І я дерся, колючи руки, ноги, саме за тими оженятами, які забагла її душа. «Березове листя добре в подушку класти, воно заспокоює, – казала мені. – Будьте добрі, я хочу мати ті листочки», – і я ліз на дерево саме за тими листочками. «Ви чому не можете знайти грибів?» – грайливо допікала Марі, хоча в самої кошик був порожній. «О Бо-о-же, а як міг потрапити в торбину листок?!» – мило зауважувала, коли схвильовано збирав їй йонатанки. А якось стояли на мості, і в неї випадково випало з рук яблуко. «Марі, кажіть, і я стрибаю за ним у воду», – підлещуюсь до дівчини. На жаль, вона мене пошкодувала.

«Ви чому так довго шукаєте воланчик? Я його, очевидно, звідси бачу», – іронічно підмічала, коли ми грали в бадмінтон. «Цікаво, чому нам не сигналять авто?» – наївно фліртувала, коли ми прогулювалися по трасі в бік Перечина. І пронизливим поглядом продовжувала мовлене: «Адже ми така оригінальна пара»…

Пізній вечір. Студенти, розклавши ватру, сміялися з найменшої дрібниці. Атмосфера підказувала інтим. Марі ніби ненароком притиснулася до мене плечем і ногою – і я відчував, як у її тілі – о mama mіa! – пульсує кров.

«Ціцушко, подай мені інший олівець», – попросила Марі сестру, коли тренувалася малювати людське тіло. Зірка прохання переадресувала мені: «Подайте їй, будь ласка, олівець». «Правильно, нічого просто так стояти», – в голосі Снелі проскочили приємні владні нотки.

Ми сиділи на скалі при заході сонця. «Яке воно велике, добре, вічне! – експромтував я. – На Землі суєта суєт, а йому все байдуже». «Ні, не байдуже, – заперечувала. – Завдяки його енергії ростуть рослини, дерева, люди». Я притих, а Марі в своєму амплуа: «Воно світить мені просто в очі, робіть щось!» – і я десь хвилину тримав перед її золотим обличчям долоню. А на танцмайданчику в мене вкотре пішла голова обертом, ну бодай від такого дорослого жарту. Дівчата в купальниках грали у волейбол, а Марі: «Фіномні попки, чи не так?»  «Фіномні, – кажу. – А що?» «Та просто спитати захотілося», – зітхнула дівчина.

…І раптом у безмежній вишині зірвалася зірка

 Наближалося перше вересня. Марі навчалася в коледжі мистецтв, а Зірка – в школі. Приїхала за ними молода й чарівна мама Юлія. І останній вечір – уже квартет – провів біля вогнища, на Дідовому місці. Воно слухало нашу бесіду про «Чорну раду» Куліша, «Лілею» Шевченка, «Лісову пісню» Лесі Українки, «Мертві душі» Гоголя, «Планету людей» Сент-Екзюпері, «Знедолених» Гюго, про митців Ерделі, Бокшая, Манайла, Варгола, Леонарда да Вінчі, Пікассо, Далі… «Ерделі – мій улюблений закарпатський митець. Мені дуже подобається його картина «ХХ вік», – Марі спідлоба дивилася на мене. Красуню тішило, що я був легко шокований її обізнаністю з творчістю художника. Попри все я не розгубився: «Мені здається, що ви чимось схожі на Аґлаю Серийнь – його перше серйозне кохання. Мабуть, ви бачили картину «Портрет А.С.»? Мила робота». – «Звичайно», – відповіла. Я вкотре був приємно здивований. «Ця картоплина сирувата», – Марі знову кинула її в грань. «Дивіться-дивіться, що це?» – дівчина зачаровано дивилася вгору. Як диво-зорі, перехрещуючись траєкторією руху, літали у небі супутники. І раптом у безмежній вишині зірвалася зірка. «Зірка!» – синхронно  вигукнули ми обоє, і Марі ніби так, між іншим, торкнулася моєї руки. «Це я! Ні-ні, це не я, я та, що горітиме вічно, мільйони-мільйони років», – раділа яскраво Зірка. «Ви загадали бажання?» – запитала Марі. «Так», – кажу, провалюючись, ніби в безодню, в її карі і добрі очі. «Я теж», – і сором’язливо дивилася увись. О Бо-о-же, як мене тягнуло обійняти Марі і бодай торкнутися її розкішних уст! Усе моє єство тремтіло, співаючи юнці осанну.

Нікому не хотілося повертатись у табір, але Мусай – великий чоловік. Якось загадково жевріла грань, головешки перемовлялися між собою. Тієї святої і прозорої ночі я не стулив повік. Вранці я подарував сімейству на згадку батьків роман «Бранці лісу, або Хащовикы», яким тоді захоплювався. Підписуючи книгу, я побував у своєму майбутньому, ніби в іншому вимірі. До речі, хвилину-дві-три я уривчасто спілкувався зі своїм серцем, яке відповідало на запитання розуму. Акцентую: відповідало українською мовою. Хай мене земне тяжіння зрадить, якщо я  бодай на йоту брехнув. Обідньої ж пори, на Успіння Пресвятої Богородиці, я проводжав красунь на електричку. Ми попрощалися. Доволі своєрідно, делікатно. Та я був гейби в тумані й плекав ілюзії.

Заключний акорд літа і перший осени я продовжував відпочивати з вітчимом сестер – Ладимиром, до речі, дуже добрим чоловіком. Ми також грали в карти, дудлячи пиво й вино (сторож любив нам скласти компанію), ходили в ліс пекти картоплю, де під легким градусом вирішували глобальні проблеми людства, дискутували про гороскопи, дні народження, долю, тобто про все і ні про що, а на мості розповідали анекдоти й коментували тихоплинний Уж. Звичайно, мої фантазії витали навколо дівчат, без яких дні тягнулися довго-довго – наче сторіччя.

У стані невагомости народився шедевр

В університет на пари я з’явився лише в середині вересня. Покоцаним від розпачі. Адже перед тим прийшов до Марі, а вона зустріла мене холодно. Уночі не міг спати. Розум і серце разом просили: «Вставай, вставай і напиши Снеліці зворушливого листа, вірш напиши! Ти ж можеш!» І я встав. Надворі якраз страшенно гриміло й блискало. Тоді у стані майже реальної невагомости, під час бурі, ніби з кількох подихів народився вірш «Я вами марю». Гейби геніальний. Доти я ніколи не мав такого надхнення і вже не буду мати.


Я вами марю, чарівна Марі,

І буду вами снити, мила Снелі,

Й горіти одиноким у постелі,

І марити, і снити у марі.

Я снити буду вами на зорі:

Супутники снують, як диво-зорі,

Ви ж буде схвильовані, як море,

Марі – це ж море, море – як Марі.

Я  буду вами марити, Марі,

Дай Боже милий, аби лиш не марно,

Обожнюю вас, Снелі, планетарно,

Я вас кохаю, Снелі, о порі.

І мрія, і Марі – в моїй зорі,

Без мрії я і без Марі змарнію,

Однак вовік благатиму Марію,

Пречисту Діву: «Бережи Марі».

 

У псевдонімах наших спільне «ел»,

О Бо-о-же упаси, як випадково,

Крилатими хай стануть фраза й слово:

Мішел – це Снелі, СнеліцеМішел.

Марі, моя ви мрія без кінця.

Так, безконечна мрія. Й без початку.

Як доказ ставлю власну тут печатку.

Марі, пригляньтеся! Пригляньтеся, Марі:

Коханням світиться печатка ця.

 

По-перше, у слові «постелі» літеру «л» вимовляти, будь ласка, твердо. По-друге, пригадую, що вірш після певних вагань я переписав і для себе, але з листа копії не лишив. «Та на*** мені та копія, якщо Марі не буде моєю!» – і поцілував листа.  Увечері того ж дня я приніс Марі розкішну троянду з листом, заголовок якого, до речі, ніби нині перед очима – «Облом, бо лобом не думав».  Та нічого не змінилося: я пролетів, як фанера над Парижем. Лише Бог знає, що тоді вплинуло на  рішення Марі.

Коли від зоряної Марі в мене поїхав дах

І так я почав нудити світом. Усе мені стало немилим, усе падало з рук. Я марив зоряним обличчям Марі, її шатенним волоссям, витонченою фігурою, стрункими ногами. У гіпнотичному мареві я згадував дівчину в зелено-чорному елеґантному костюмі, фіолетово-жовтій спортивці, уявляв оголеною, мною зацілованою. І нестямно мастурбуючи, в екстазі дарував їй увесь білий світ, присвячував оргазм. «Вона тепер, може, малює, може відпочиває, а може, говорить про мене з сестрою», – далі припускав я, не знаходячи собі місця. І відчував на відстані, як серця Марі й Зірки посилали моєму імпульс-сигнал: «Не журися, Михайле, все буде добре». «Невже?!» – не вірив мій розум. Я давив виноград у бабки, у Сторожниці збирав горіхи, шипшину, яблука, одного дня поїхав на «Скалку», де вже відпочивала нова зміна, – словом, шукав для себе посильну роботу, аби заспокоїтися і вбити час.

 Місяць із гаком я був як сам не свій. А на Покрови в мене поїхав дах. І водночас я усвідомив одну просту й банально геніальну істину: все навколо відбувається не випадково, а закономірно, що події взаємопов’язані. Зрештою, аксіома: на стиці випадковостей виникає закономірність. Але по суті на світі нінч нікого й нічого випадкового. Над головою в мене то з’являвся, то зникав німб. Я вважав себе Ісусом Христом, Марі – Пречистою Дівою, а Зірку – ясною зіркою, яка на весь світ засіяла. У трансі, слабо контролюючи себе, – правда, це ніхто, окрім батьків, спочатку не вловлював, – я побіг до Марі. Після двох-трьох перипетій я дізнався, що вона і її мама народилися відповідно 19 вересня й 21 листопада. За церковним же календарем – це празники Чуда й Собору Архистратига Михаїла. А звати мене Михайло. Як виявилося, і вітчим Ладимир узрів світ 12 червня, я ж – 21-го. Магія обох чисел – на долоні.

Я втовкмачував ці збіги-закномірности батькам, родичам, друзям, знайомим, але мене ніхто не розумів. Ясна річ, на те були причини. І чим більше мене не розуміли, тим глибше я впадав у відчай. Я бігав як навіжений по нічному Ужгороду, гнівив Марі своїми шаленими візитами в коледж, рятував цімбора з в’язниці, лазив, як сновида, по дахах дев’ятиповерхівок, пустив за вітром пристойну суму баксів та й загалом натворив багато карколомних штукенцій, через що і нині волосся стає сторчма. Звичайно, мене регулярнувато і здебільшого вмовляннями батьки водили-возили до крайового Зіґмунда Фройда – Євгена Пазуханича, котрому щоразу доводив, що я – Ісус Христос, а моя кохана – Пречиста Діва. Він уважно слухав, ствердно кивав головою, натомість удома мені в їжу підмішували міцні пігулки. Спав, бувало, й добу. А прокинувшись, знову брався за своє.

З відстані часу я особливо вдячний трьом родинам – Ярославу й Мирославі Галасам, Василині й Миколі Гусинкам та Олегу й Оксані Дибам. Не двічі й не тричі тероризував я молоді подружжя візитами, налаштовуючи їх на свою хвилю-шизу. Вони як могли, так розраджували мене.

Із трансу я вийшов на путь, тобто мій дах приїхав із відпустки через… дев’ять місяців – десь у середині липня 25-го або 1995 року. Після такої епопеї я замкнувся в собі, напівмертвим взявши з мамою путівку на «Скалку». Деінде й не мав можливости.

Опісля влаштувався вчителем у школі. Згодом мене виключили з аспірантури, яка, до речі, яйця виїденого не коштує. Педагогічна робота поступово припала до душі, однак через чотири роки шальки терезів життя переважили на новинкарство. Незважаючи на різні колізії, на цьому поприщі мені фортунить: за скромний термін я став живим класиком та й уже, ачей, живою легендою.

Майже сім років ми з Марі чекали одне одного. Та зійтись не судилося. 31-го або 2001 року кохана вийшла заміж у Штати (чому не за мене – це okrema story), живе в Нью-Йорку. Отже, я лишився з носом і лохом. І великими скалками в очах, і милою «Скалкою» в дурнеші, себто голові. І все ж я щасливий, якщо Марі щаслива…

Така вона – найпотужніша моя любов…

                                     Серпень 30-го або 2000 року і  квітень  33-го або 2003 року.

                 Косметичні правки і незначні доповнення  в квітні 43-го або 2013 року

Ось тут я вперше побачив чарівних сестер і закохався в обох навіки. Фото 27 серпня 2008 року.

А це будиночок №9, в якому я, здається, разів дванадцять думав про Марі правою рукою. Фото 5 червня 2008 року



Ми познайомилися з Зіркою на мості. Правда, це вже новий міст, зведений після паводку 2001 року. А зі старого залишилися лише опори. Фото 27 серпня 2008 року

Снідаючи, обідаючи і вечеряючи, я водночас обожнював милуватися сестричками. Фото 27 серпня 2008 року

Сидячи на цій лавичці, ми з Марі дивилися на дівчат, які в купальниках грали у волейбол. „Фіномні попки, чи не так?“ — запитала Марі. „Фіномні, — відповів я. — А що?“ „Та просто спитати захотілося“, — зітхнула Снеліка. Фото 7 вересня 2012 року

Там, серед поля, стоїть одинока як перст дика груша. Вона мене завжди зворушує до болю. Фото 27 серпня 2008 року

Одного дня наше тріо вирішило піти через ліс до Невицького замку. Але з двох-трьох причин ми передумали і, перейшовши річку вбрід, опинилися на Дідовому місці… Фото 27 серпня 2008 року

Михайло Фединишинець, Закарпаття онлайн

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)
Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)