Повернутися на Закарпаття за часів радянської влади Копинці навіть не мріяли!

Такий крок гарантував би їм негайний арешт. Про це свідчили й регулярні «побачення» батьків Михайла Івановича зі спецслужбами. «КДБісти» пропонували стареньким винагороду, якщо їхній син із родиною повернеться з Америки додому. А коли Михайло з Василиною присилали подарунки, представники спецслужб радили відмовитися від «американських подачок» і відіслати їх назад за океан. Але рідні Копинців на подібні пропозиції не приставали...

У березні ми відзначали вже 74-ту річницю Карпатської України. На жаль, у живих залишилося мало свідків тих кривавих подій 1939-го. Одним із них є Михайло Копинець із селища Буштино Тячівського району. 70 років тому разом із однодумцями він по всьому краю пропагував ідею вільної України. Проте доля розпорядилася так, що в середині 40-х Михайло Іванович виїхав до Америки, і тільки 7 літ тому повернувся на Батьківщину. Відтоді постійно бере участь в урочистостях на Красному Полі. Правда, в 2013-му через проблеми зі здоров’ям мусив вилетіти до США, але перед тим устиг розповісти свою історію «Закарпатці».

В’язень Ковнера

– Я народився у великій сім’ї, –  розповідає Михайло Іванович. – Крім мене, у батьків було ще 5 дітей, двоє з яких померли немовлятами. Тато й мама були звичайними людьми, працювали в полі, мали невелике власне ґаздівство. Ми не жили заможно, але ніколи й не голодували. Пам’ятаю, у дошкільному віці я постійно працював – ходив за дровами, сушив сіно. Батько, хоч і був селянином, усвідомлював: дітям треба дати освіту. Коли я закінчив шість класів народної школи в Буш¬тині, місцевий учитель порадив йому віддати мене до Праги. На той час у столиці Чехословаччини була російськомовна гімназія, де навчалося багато дітей із Закарпаття, – бо всі студії були безкоштовними, оплачувалися за рахунок Міністерст¬ва шкільництва Чехословаччини. Крім того, тричі в рік держава гарантувала нам безкоштовні квитки на потяг додому й назад. Після трьох років навчання я отримав атестат і повернувся в Буштино, потім вступив у Хустську гімназію. Якраз тоді на Закарпатті тривав рух за волю, соборність, незалежність, всюди витав дух свободи. У людей з’являлися україномовні книжки, функціонували таємні товариства. Я, як і мої однолітки, почав читати українські книжки, усвідомлював себе українцем. У гімназії потоваришував із двома буштинцями, з якими часто зустрічалися на орендованій квартирі: обговорювали події політичного життя краю, України, дискутували на різні теми, про які дізнавалися з прочитаних книг. Такі зустрічі, звичайно, були таємними. Але поміж нас постійно крутилися ті, хто доносив інформацію до вух спецслужб. Через якийсь час одного з моїх товаришів затримали мадярські жандарми, почали допитувати, катувати, і він видав мене. Так я був заарештований.

Арешти свідомої молоді, яку згуртувала навколо себе Організація українських націоналістів, в історії України відомі як Ковнерівський процес. Молодь, переважно гімназистів, відправляли до Мукачева на допити.

– Мене півроку тримали у в’язниці в Мукачеві, катували найжорстокішими методами. Наприклад, під нігті засували цвяхи, били мотузками по спині, поки не сходила шкіра. Більше того, коли  вийшов із в’язниці, вже не зміг повернутися до навчання, бо мене виключили з Хустської гімназії. Але сказати про це батькам не смів, тому вдавав, що йду на навчання. А натомість проводив просвітницьку роботу.

Чехословаччина, Німеччина, Америка…

З 1942 по 1945 рік Михайло Копинець не припиняв участь у таємних товариствах. Разом із однодумцями вони зустрічалися на квартирі в Хусті й домовлялися, як донести людям ідею звільнення краю від окупантів. І в дощ, і в сніг пішки долали відстань від Буштина до Чопа, від Хуста до Міжгір’я. Дорогою зустрічалися з селянами, розповідали, що Україна має бути вільною. У 1945 році, коли Закарпаття було вже під радянською владою, Михайло Копинець вступив до вишкільного табору УПА. З однолітками щодня ходили за гору Варгедь, забезпечували табір продуктами, навчалися, як поводитися зі зброєю. Одного дня Михайло Копинець прийшов у село за харчами. Коли підійшов до будинку так званої «штаб-квартири», вибігла односельчанка й гукнула, щоб тікав, бо в хаті «енкаведисти». Тож тої ночі Михайло Копинець повідомив про небезпеку товаришам і всі роз’їхалися якнайдалі від Буштина. Сам Михайло ночував просто неба, в оборозі сіна на обійсті хрещеного батечка, тільки щоб не потрапити до рук спецслужб.  Кілька наступних місяців переховувався, а згодом, коли Закарпаття покидали останні чехословацькі солдати, вирішив втекти до сусідньої країни. Військову форму, яка мала посприяти цьому, Михайлу передав товариш, який теж тікав світ за очі.

– Я не знав, як складеться моя доля, коли побачу рідних, але усвідомлював: якщо залишуся, то ризикую потрапити в табори. Тож попрощався з мамою та сестрою і вирушив на Прагу.

У столиці Чехословаччини Михайло Копинець кілька ночей провів у  гуртожитку Карлового університету, а завдяки формі харчувався в військовій їдальні. Одного разу його мало не викрили. Сталося це на півночі Чехословаччини, у маленькому містечку біля кордону, куди Михайло Іванович із товаришем приїхали за цивільним вбранням. Там на залізничній станції до них підійшов одягнений у військову уніформу чоловік і попросив показати документи. Хлопці розгубилися, бо, зрозуміло, ніяких паперів при собі не мали, й уже хотіли тікати. Та за якусь секунду Михайло Копинець зупинився: у військовому впізнав знайомого з тячівського села Тересва Івана. Пізніше той допоміг хлопцям перебратися в сусідню Німеччину.

У Німеччині Михайло Іванович дивом зійшовся з односільчанами, які теж ховалися від «совітського» режиму, – Юрієм Грицаком, Юрієм Пашом та Василиною Гаврилко. З дівчиною пізніше одружився. Разом подалися до містечка Ашаффенбург,  деякий час жили у Франкфурті та Мюнхені. Там чоловік закінчив Вищу економічну школу, відкриту для політв’язнів, став бакалавром з економіки, а дружина вивчилася на медсестру.

– Якось Василина прийшла додому і каже, що в Нью-Йорку живе адвокат на прізвище Гаврилко, який стверджує, що є її родичем. Так вона виїхала до США, а через рік забрала туди й мене. Відразу по приїзді я працював на складі деревини, пізніше – на автомобільному заводі Форда у Детройті, але недовго, бо в Кореї розпочалася війна. Я мусив зголоситися на службу, та, на щастя, на фронт не потрапив – був зв’язківцем й інструктором. Після закінчення війни ми з Василиною оселилися на орендованій квартирі, а за рік у нас народився старший син Богдан, ще через два – молодший Іван. Як стали на ноги, то взяли кредит на будинок у Нью-Йорку. Я в той час завершив навчання в університеті й став магістром економіки. Це дозволило мені влаштуватися керівником фінансового відділу великої будівельної компанії у штаті Флорида й непогано заробляти.

Зустріч через 45 років

Повернутися на Закарпаття за часів радянської влади Копинці навіть не мріяли. Такий крок гарантував би їм негайний арешт. Про це свідчили й регулярні «побачення» батьків Михайла Івановича зі спецслужбами, на які їх запрошували до сільської ради. «КДБісти» пропонували стареньким винагороду, якщо їхній син із родиною повернеться з Америки додому. А коли Михайло з Василиною присилали подарунки, представники спецслужб радили відмовитися від «американських подачок» і відіслати їх назад за океан. Але рідні Копинців на подіб¬ні пропозиції не приставали.

– У 1975 році я купив дві туристичні путівки до Радянського Союзу для Богдана й Івана – хотів, щоб мати й батько побачили онуків. Щоправда, сини не могли поїхати до Буштина, тому батьки приїхали до Ужгорода. Це була єдина їхня зустріч!

Через день після того, як американське телебачення передало новину про розпад СРСР, Копинці  купили два аероквитки і ще через день були в Україні. Батька Михайло вже не застав – той помер п’ятьма роками раніше. А матері на той час виповнилося 96. Вона була старенька й згорблена, але при свідомості. Сина чекала на вулиці – не терпілося обійняти рідну кровинку. Цю зустріч через 45 років відзняв сусідський хлопчик, який мав фотоапарат. Та за кілька днів подружжя мусило повернутися до США, оскільки прилетіли під приводом участі в Конгресі української молоді.

– Повернутися до України на пос¬тійно я вирішив 2006 року, коли від страшної хвороби Альцгеймера померла моя Василина. Я лишився самотнім, бо сини одружилися й давно живуть окремо. В Америці заведено так, що більшість старих людей доживають віку самотньо. Я боявся такої участі, тому вирішив, що в Буштині буде кому за мною доглянути і тут я матиму хороше товариство. Тож приїхав до села й оселився у племінниці Магдалини.

Незважаючи на те, що чоловік мешкає у віддаленому від обласного центру селі, він веде доволі активне життя: має два ноутбуки, автомобіль. Щоранку перечитує свіжі новини на українських та англомовних сайтах, щомісяця отримує з Америки тамтешню пресу української діаспори. Донедавна сам був за кермом, але потім зійшов термін його американської посвідки. Михайло Іванович зізнається, що в Україні йому не вистачає громадської активності: театру, опери, клубів, танців, які звик відвідувати в Америці.

Щороку навесні Михайло Копинець, незважаючи на поважний вік, відлітає до США, щоб здати податкову декларацію, як того вимагає американське законодавство. А в 2013-му через проблеми зі здоров’ям йому довелося відлетіти  ще раніше. Сини живуть у штатах Північна Кароліна та Луїзіана. Старший Богдан має власну клініку, менший Іван – суддя з цивільних справ. Українську мову обидва знають добре, але четверо онуків в Україні ніколи не були. Тож Михайло Іванович мріє, щоб ще за його віку сини разом із онуками прилетіли сюди й побачили місцевість, де народився їхній дідусь. Сам він хоч і живе в рідному селі, та все ж залишається громадянином Сполучених Штатів. Каже, що вже в такому віці, коли люди часто хворіють, а на українську медицину він не покладається…

Олександра КУКОЛЬ, "Закарпатська правда"

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)
Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)