Молода сім’я з Росії від переслідувань змушена переховуватися в Ужгороді

Молода сім’я з Росії від переслідувань змушена переховуватися в Ужгороді

 Їх поки що троє: Андрій, Тетяна та маленька Лесана. У листопаді стане четверо. Всі – біженці з Росії, які шукають в Україні політичного притулку. Їхнє життя докорінно змінилося після 17 квітня, коли додому прийшли люди у формі та масках і арештували главу сімейства за… повідомлення у соціальній мережі. 

«Донедавна ми жили у Новоалтайську, що є передмістям Барнаула. Звичайні люди зі звичайною роботою, тільки я ще був громадським активістом, – розповідає росіянин Андрій із українським прізвищем Тесленко. – Моя громадянська кар’єра почалася у грудні 2011 року у зв’язку з виборами до російської Держдуми. Коли ми з жінкою розклеювали антиєдиноросівські листівки (проти партії «Единая Россия» – Авт.), нас затримали. 

Трохи згодом я був спостерігачем на цих виборах і організатором мітингів проти фальсифікацій. Щоправда, не сам, а з однодумцями з «Барнаульського громадського руху» (нас ще називають декабристами).

Але цього разу, у лютому 2014-го, все виявилося набагато серйозніше. На мене завели кримінальну справу за екстремістською статтею за перепост (публікацію – Авт.) чужого тексту в соціальній мережі «ВКонтакте». У повідомленні йшлося про те, що більшість росіян підтримують силовий розгін Майдану і що автор критично ставиться як до російського режиму, так і до самих росіян. Натомість українцям він висловлює щиру підтримку і пропонує, у разі перемоги, позбавити громадянства проросійсько налаштованих людей. Цей текст анонімного автора я взяв з одного форуму.

Наступного дня знайомий написав мені з вимогою видалити цей текст, оскільки він його ображає. Я не погодився. До речі, сам він зараз живе в Америці. От звідти він через сайт Генпрокуратури і подав скаргу. Я не звернув увагу, подумав, що це не вартує виїденого яйця. Але 17 квітня виходжу з дому, – на роботу і сміття викинути по дорозі, – а на мене налітають люди у чорній формі у масках без розпізнавальних знаків. Скрутили і повели додому», – розповідає Андрій.

До розмови долучається Тетяна: «Я почула тупотіння у коридорі, і тут Андрій кричить: «Мене арештовують!». Відчинила двері як була, у нічній сорочці, і питаю: «Що відбувається?». А то було затримання з обшуком…

Власне, що вони в нас тільки не передивлялися! Навіть в іграшках Лесани копирсалися. Шукали ознаки екстремістської діяльності.

Дочка, а їй 1 рік, малює на великих ватманах. От вони знайшли ті ватмани, розгорнули. Мабуть, думали, що то антиросійські плакати, а там каляки-маляки.

Потім винесли системний блок, 2 ноутбуки, смартфони, всі флешки. Щоправда, мені вдалося зробити кілька фото і сховати карту пам’яті Лесані у підгузок. Там вони шукати не додумалися.

Я тоді не дуже злякалася, бо була морально готова. Коли вперше нас із Андрієм доставили у відділок, то мені казали, щоб я його напоумила, бо посадять. Погрожували, що дитину з таким батьком у жоден садок не візьмуть. Тоді я зрозуміла – арешт справді можливий. А в Андрія такий характер: коли він за щось узявся, то не відступить, стоятиме за свої переконання до кінця».

«Отже, з дому, – продовжує чоловік, – мене повезли у центр по боротьбі з екстремізмом. Після допиту і вимог написати явку з повинною, на яку я не погодився, відпустили до наступного дня, повідомивши, що зі мною працюватиме слідчий ФСБ. Але тоді мене не допитували, оскільки займалися іншим затриманим – моїм знайомим, котрий зробив перепост цього ж тексту уже з моєї сторінки.

Я подзвонив дружині, що зі мною все добре, бо вона вже думала, що все – затримали з «кінцями». Вона написала про це у соцмережі. Багато українців почали підтримувати і запрошувати до себе. На роботі, як виявилося, теж був обшук. Забрали інформацію про інтернет-сторінки, на які я заходив у той день, і всі документи, включно з особовою справою і трудовою книжкою.

Уже вдома ми вирішили не витрачати час і наступного ранку, зібравши два невеличких рюкзаки, вирушили у Новосибірськ. Для нас це було досить важке рішення: покинути роботу, квартиру… Ми чекаємо другу дитину, і будували грандіозні плани: отримати материнський капітал, розширити житлову площу… Давно міркували, що доведеться їхати з Росії, бо ситуація в країні стає схожою на північнокорейську. Але не думали, що це станеться так швидко.

Тікаючи, боялися брати квитки на поїзд, аби не «світити» паспорти, тому поїхали автобусом. У Новосибірську було найстрашніше: без грошей, не знали, куди їхати і що робити: старі мости спалені, а попереду – невідомість…

Та пощастило – нам написав один російський націоналіст, який був на референдумі у Криму спостерігачем і зараз активно підтримує дії Росії у даному напрямку, але раніше ми з ним співпрацювали. Він заспокоїв, що зараз ми цікаві лише алтайським ФСБ-шникам. А новосибірським і федеральним до нас поки справ нема. Тому треба швидко прямувати до Києва. А ще поталанило, що були великодні свята і прикордонний контроль трохи послабили.

Стало легше, коли злетіли… Коли втікаєш, найстрашніше – не рухатися і сидіти, чекаючи… Таке відчуття, що всередині все стискається… Ніби в живіт встромили спицю і вона простромила тіло наскрізь.

У Києві одразу сказали прикордонникам, що ми з Росії і хочемо отримати політичний притулок. У маршрутці жінки дуже перейнялися нашою історією і стали телефонувати у пошуках хостелу. Розказали, куди і як проїхати.

Одна дівчина навіть у метро з нами поїхала. Чесно кажучи, ми не очікували такої зустрічі, для нас це був культурний шок. Наші люди більш замкнені і мовчазні. Часто своє оточення росіяни сприймають вороже, а атмосфера навколо нагнітається…

Наступного дня нам подзвонила мама знайомої Тані, яка запросила пожити у неї. Саме ця жінка посприяла, аби ми побували в ефірі каналу «112», а потім зв’язалася із волонтером з Іршави Степаном, котрий сказав, що в Ужгороді є люди, готові нас прийняти. Так ми потрапили сюди. Тепер проживаємо у Йосипа і Тетяни Єсєнових, за що їм безмежно вдячні.

У Росії насправді великою проблемою є не путінський режим, а те, що люди готові його підтримувати. Путін відібрав Крим, і його популярність зросла. Більшість радіє і хоче, аби він якнайдовше лишався президентом. Тут нема логіки, лише емоції «з опери» «Мы – великая страна». Коли більшість росіян живе жахливо, це ніяк, окрім «окозамилювання», не назвеш. Аби диктаторський режим існував, постійно шукають внутрішніх і зовнішніх ворогів. І маленька переможна війна – це класика жанру. Найближчим часом спостерігатиметься нагнітання «ура-патріотизму», триватиме антиамериканізм, а тепер ще й антиукраїнізм.

Себе ж росіяни не відстоюють. Співробітникам поліції заборонили виїжджати за кордон. Вони жаліються на форумах, що придбали путівки у Туреччину, Італію… А тепер і гроші втрачені, і в Крим змушені їхати примусово… Люди ніби й розуміють, що їх використовують, але займають позицію: «А що я можу вдіяти?», ті, кому щось не подобається, кажуть: «А кому цікава моя думка? Це нічого не змінить». Вони бояться і пристосовуються.

Батьки Тані, коли дізналися про все, почали нарікати на мене. Казали, що сам винен, адже ліз, куди не просили, що цим і мало закінчитися. Вони сварять не владу, яка ущемляє права людини на свободу слова, а навпаки. У них нема усвідомлення, що саджати за текст на сторінці у соціальній мережі – безглуздя. Мій тато був дуже проти. Вважав, що ця діяльність ні до чого доброго не приведе, а нас використають американці у своїх інтересах… Неодноразово нас називали бандерівцями.

Ситуація ж в Україні розколює російське суспільство. І не просто всередині певних груп, а по всій країні. У період Майдану ми співали ваш гімн, молилися за вас щиро, і думали: «От українці, от народ, от би туди до них!». Виходить, «накаркали».

Тепер у планах – пошуки роботи. Я – системний адміністратор, хоча працював на різних посадах, навіть продавцем-консультантом», – каже Андрій.

Тетяна переконує, що не жалкує про те, що так склалося: «В Ужгороді нам дуже подобається. Йдемо вулицями і бачимо, яка тут природа, яке повітря. Стільки зелені! Так гарно! Вздовж дороги – черешні, яблука. Я вже ледь чекаю, коли все достигне. У нас такого нема: лише клени ростуть, і то в них «літачки» втричі менші, ніж у ваших. У нас на все місто – один парк, і там дерева такі замучені, тоненькі, кривенькі, листочки маленькі і запилені. А тут ми гуляємо і отримуємо задоволення».

«Але не все у вас тут добре… Я одразу помітив, що нема смітників і люки з каналізацій крадуть», – додає «ложку дьогтю» до розповіді дружини Андрій.

Джерело: Ярослава Матвійчук, газета «Унґвар»    





Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Надо расследовать схемы, по которым Ляшко стал миллионером и приобрел ряд элитных квартир и апартаментов! Какие олигархи и за что ему платили!?...
Гость (2016-12-05 21:03:13)
Надо расследовать схемы, по которым Ляшко стал миллионером и приобрел ряд элитных квартир и апартаментов! Какие олигархи и за что ему платили!?...
Гость (2016-12-05 21:01:32)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)
Родненький,на когож ты нас покинул? А вообще 2 жулика....
Jktu (2016-11-30 18:55:10)