"Одні били, інші зривали речі, хто більше", – ужгородці, що визволені з полону

"Одні били, інші зривали речі, хто більше", – ужгородці, що визволені з полону

Українські військовослужбовці, які майже місяць провели у катівнях так званої ЛНР, були звільнені завдяки переговорній групі, очолюваній генерал-полковником запасу.

Днями Всесвітня організація охорони здоров'я офіційно визнала, що в Україні йде війна, значить повинні діяти закони, прийняті у цивілізованому суспільстві. Закони воєнного часу передбачають не тільки знищення ворога, якщо він не здається, а й чіткі правила поводження з військовополоненими.

Генерал-полковник запасу Володимир Рубан, який очолює переговорну групу, окреслює коло цих правил по-військовому лаконічно: не можна добивати пораненого, морити голодом полоненого, знущатися над заручником. Той факт, що захоплені терористами українські військові та просто мирні жителі є заручниками, вже ні у кого не викликає сумніву. Якщо сепаратистам не вдається погрозами й обманом переманити їх на свій бік, заручників обмінюють на полонених бойовиків, на гроші і навіть на ліки. Але можуть і розстріляти…

У 15-й окремий гірсько-піхотний батальйон, який базується в Ужгороді, набирали в основному добровольців-контрактників — місцевих, практично необстріляних хлопців. Правда, вони пройшли підготовку, отримали всю необхідну амуніцію і були спрямовані на блокпости в Сумську область, потім в район АТО під село Співаківка, де обстановка була порівняно спокійна. Бійці перевіряли проїжджий транспорт, документи.

Але в один із днів надійшла команда передислокуватися ближче до району бойових дій — селища Металіст (північна околиця Луганська). У середині червня там йшли найзапекліші бої, в ході яких силовики майже повністю знищили батальйон противника «Зоря»: від нього, за визнанням самих керівників так званої ЛНР, залишилося не більше 26 чоловік. Проте терористи хвалилися в Інтернеті, що 17 червня під час бою знищили три танки противника, командир одного з яких підірвав себе гранатою, захопили в полон українських військових.

До недавнього часу про долю бійців гірсько-піхотного батальйону нічого не було відомо ні їхнім рідним, ні командирам. І тільки зараз події місячної давнини починають прояснюватися.

23-річний контрактник з Ужгорода Антон Шимкоприйшов служити в батальйон ще в грудні 2013 року, коли про війну і думок ні у кого не було. Але воювати на схід України бійці поїхали цілком усвідомлено.

— У нас всі хлопці — патріоти, — говорить Антон Шимко. — Їхали з однією думкою — звільнити Україну від сепаратистів. Дня через два після того, як батальйон обладнав блокпост біля селища Металіст, бойовики почали його обстрілювати. Три БТРа з нашими бійцями виїхали на розвідку і не повернулися. Тоді командир наказав ще одинадцяти бійцям на трьох БТРах їхати їм на виручку — раптом там поранені чекають підмоги.

У бронемашині, в якій їхав Антон, їх було четверо: механік-водій Сергій Мартин, земляк Антона Коля Копчанскій і В'ячеслав Пономаренко з Черкас. Підбиті БТРи вони побачили здалеку, а коли під'їхали ближче, зрозуміли, що їхня допомога запізнилася.

Згорілі машини стояли на краю лісопосадки. Отримавши команду повертатися, водій різко розвернув машину, і в цю мить у бік БТРа вдарив снаряд, що вилетів із заростей. «Засідка»! — Крикнув Сергій і спробував завести підбиту машину. Але ще один кумулятивний снаряд практично в упор ударив у лоб БТРа і, пробивши броню, буквально розірвав навпіл механіка-водія.

— Машину відкинуло в лісопосадку, гармату заклинило, я був поранений в ногу, але ми відстрілювалися майже чотири години, не даючи терористам наблизитися до машини, — важко зітхає Антон. — Поки не закінчилися снаряди і патрони до автоматів. Зрозумівши, що ми не зможемо розгорнути ні машину, ні гармату, бойовики стали нас оточувати, а коли побачили, що нам відстрілюватися вже нічим, відкрили задні двері і наставили кілька автоматів.

Найбільш важким було те, що залишали в машині загиблого друга. Але зробити нічого не могли. Навколо нашого БТРа було дуже багато озброєних людей, деякі, у тому числі їх командир, говорили з російським акцентом. Один з них, перевіривши наші «розвантаження», крикнув: «Все патрони витратили!» І натовп накинувся на нас, як зграя мародерів. Одні били, інші зривали речі, хто більше встигне: каски, броники, берци, жилети, годинник… Відібрали мобілки, документи. При цьому кричали: «Окупанти! Бандерівці! »Потім скували руки за спиною наручниками і кудись повели. Я був упевнений, що ведуть на розстріл.

Другий наш БТР зумів піти, ще один, в якому знаходився командир роти капітан Сергій Ланецький, навідник Саша Попаданець і механік-водій, прізвища якого я не знаю, палав неподалік. Хлопці загинули. Нам просто пощастило, що БТР не вибухнув. Зараз дуже важко і страшно згадувати, як загинув мій товариш Сережа Мартин, як згоріли в БТРі інші хлопці. Але в той момент я не боявся смерті…

Напевно, бойовики чекали, що українські військові почнуть просити про пощаду, тому й вели їх по одному. Але хлопці йшли спокійно. 22-річний Коля Копчанський щось запитав українською мовою. Тоді конвоїри ще більше озлобилися, стали тикати стволами автоматів йому в голову. Хтось із бойовиків раптом кинув майже під ноги Миколі гранату, і осколки вп'ялися йому в обличчя, шию, груди, живіт. Хлопець залишився живий тільки якимось дивом.

Вони довго лежали зі скованими руками на дні окопу. У Антона кров лилася з пораненої під час бою ноги, у Колі весь одяг просочився кров'ю через численні осколкові поранення. Потім їх розділили. Антона відвезли в Луганський військкомат, де знаходиться база терористів, і спустили по сходах вниз у підвал, який раніше використовувався як душова.

Довге, вузьке приміщення було поділено на душові кабінки. До труби і пристебнули роздягненого до трусів бранця. Він довго не знав, що з рештою членами екіпажу. Але через кілька годин в «душову» завели під конвоєм В'ячеслава та Миколу. Справедливості заради треба сказати, що пораненим полоненим надали медичну допомогу.

— Нас привезли в лікарню, — згадує Микола Копчанський. — З мене витягли осколки, зашили розірвану губу, обробили рани. Весь цей час біля операційного столу стояв бойовик із батальйону «Зоря».

Не дали навіть отямитися після наркозу — відразу відвезли в підвал військкомату. Крім нас трьох там перебували ще двоє бранців. Спочатку ми були прикуті в душі до труби, але в такому положенні навіть спати доводилося сидячи. Потім господарі будинку зглянулися і пристебнули нас до 30-кілограмової штанги і важкої гирі. З таким вантажем далеко не втечеш, але хоч заснути можна було. До речі, терористи використовували цей підвал і в якості гауптвахти для своїх вояків, які проштрафилися. Не знаю, за що їх сюди саджали, але у них була окрема кімната, особливе харчування.

Буквально на другий день у підвал спустилися російський журналіст і оператор з каналу «Росія-24». Питання полоненим зводилися до одного:«Хто ви? Звідки? Навіщо прийшли на чужу землю? Що вам тут треба? »Хлопці відповідали теж в унісон: «Це наша земля! Ми — солдати, політикою не займаємося, просто захищаємо єдність України». Вже після звільнення хлопці знайшли в Інтернеті це відео. Голос за кадром так коментував їхні слова: «Дороги назад у цих солдатів вже немає — їх вважають дезертирами і розстріляють, якщо вони повернуться в українську армію. Тому хлопці вирішили воювати за незалежність Луганської Народної Республіки».

— Більшої маячні і не придумаєш, — махає рукою Микола. — Та вони щодня нас цим залякували і пропонували перейти на бік сепаратистів. Мовляв, беріть зброю і захищайте Донбас. Мовляв, ось ми самі з Росії — і то захищаємо. Нас не били, не морили голодом, але цей щоденний моральний пресинг був важчий фізичної розправи: «Ви — окупанти, загарбники, вас місцеве населення ненавидить, а ваші командири давно вже списали вас із рахунків».

Бранці розуміли, що після відмови воювати на боці терористів ніякої цінності вони вже для ворога не становлять. Військових секретів хлопці не знали, та й коли б щось знали, не розповіли б. До того ж будь-яку інформацію про противника можна вивудити зараз в Інтернеті. Тому готувалися до гіршого. В'ячеслав згадує, як після чергової психологічної обробки хто-небудь з бойовиків командував: «Ну що ж, виходь!» І вони йшли. Як на розстріл…

«Може, не всі там повні відморозки, не лайте їх сильно, — просять хлопці. — Та до того ж там ще багато полонених залишилося. Не хочеться, щоб на них зло зривали». За всі 28 днів ув'язнення їм жодного разу не вдалося подати про себе вісточку, повідомити рідним, що живі. Вони навіть не знали, що їх давно вже шукають через Червоний Хрест, ОБСЄ, волонтерів, громадські організації. Батьки наших солдатів всіх підняли на ноги.

Мама Колі Копчанського Катерина Йосипівна, батьки інших зниклих безвісти бійців гірсько-піхотного батальйону в пошуках синів насамперед звернулися в Товариство Червоного Хреста. «Ми через керівництво ЛНР спробували передати їм послання від родичів, — розповідає голова Дніпропетровської організації Червоного Хреста України Людмила Лашко. — І хоча зазвичай за всіма міжнародними нормами наші звісточки долають будь-які катівні, цей лист бойовики так і не передали полоненим».

На щастя, батькам вдалося зв'язатися з колишнім льотчиком, керівником громадської організації «Офіцерський корпус» генерал-полковником запасу Володимиром Рубаном, який вже третій місяць виконує в Україні неофіційну, але вельми ефективну місію по звільненню заручників. Як йому вдалося домовитися з терористами, Володимир Володимирович не пояснює: у мене, мовляв, є свої секрети. Але не приховує, що переговори і схеми звільнення бувають дуже складні.

— Вперше я зіткнувся з цією проблемою, коли в полон до бойовиків потрапив мій друг, учасник Майдану Микола Якубович, — розповідає Володимир Рубан. — Я вийшов на викрадачів, попросив про зустріч. За нього тоді зажадали звільнити п'ятьох сепаратистів. Але вдалося домовитися. Я звертаюся насамперед до офіцерської честі керівників самопроголошених республік, які колись служили в Радянській армії разом з українцями. Намагаюся переконати, що люди — не товар, що ними не можна торгувати, що існують якісь традиції і правила війни.

Буває, що вимагають обміну на потрібних їм людей. Правда, тих сепаратистів, у яких руки в крові, ми не міняємо. Буває, що віддають просто так. Але про гроші мова навіть не йде. За два з половиною місяці нам вдалося таким чином звільнити більше п'ятдесяти чоловік. Однак у полоні залишаються ще 300-400 українських патріотів. І ще 40 волонтерів, які намагалися допомогти українській армії. Ці люди — найлегша здобич для терористів. Тому я прошу не їхати в зону АТО за покликом серця. Визволяти потім людей з полону дуже важко.

На перших порах Володимир Рубан працював на одному ентузіазмі, ризикуючи часом власним життям і свободою. Адже мало визволити полонених, треба ще повернути їх живими додому, провезти через блокпости терористів, через лінію фронту. Але якось він звернувся в Дніпропетровську облдержадміністрацію з проханням дати транспорт та організувати коридор. Дали літак.

Керівники області допомагають вирішувати багато проблем, пов'язаних зі звільненням заручників. У тому числі й ті, про які Рубан навіть не просить. З їхньою допомогою він привіз до Дніпропетровська і п'ятьох звільнених у Луганську бранців. У тому числі трьох бійців гірсько-піхотного батальйону, колишнього голови квартального комітету з Луганська 48-річного Юрія Довлятшина і бійця 80-й чернівецькій бригади Ярослава Григор'єва.

 

* Визволені з полону В'ячеслав Пономаренко, Микола Копчанський, Юрій Довлятшин і Антон Шимко незабаром збираються повернутися до своїх бойових товаришів (Фото автора)

Останні двоє сиділи не в «душовій», а в інших місцях. Тому Володимиру Володимировичу довелося домовлятися з різними польовими командирами. Юрій Довлятшин, наприклад, був схоплений бойовиками пізньої вночі у власній квартирі. Нібито за те, що у своєму мікрорайоні відкривав горища будинків для українських снайперів. Так, в усякому разі, розповіли на одному з російських каналів. Насправді Юрій просто не поділяв ідею відокремлення від України. І за це рівно місяць просидів у якомусь підвалі: на шести квадратних метрах із двадцятьма такими ж, як він.

Коли дружина почала його розшукувати, Юрія змусили написати їй листа: відпочиваю, мовляв, з друзями і прошу мене не турбувати. Причому лист їй передали з міліціонером. Але Ольга не повірила і продовжувала шукати чоловіка, поки не вдалося з ним зв'язатися.

… Коли їх виводили в черговий раз з «душовоі», Антон, Слава і Коля подумали, що ведуть на розстріл. Але привезли в будівлю Луганської СБУ, де вони дізналися про своє звільнення. Сівши в машину, Коля насамперед попросив телефон і подзвонив мамі. Почувши його голос, Катерина Йосипівна не могла сказати ні слова, тільки плакала. Тепер військовослужбовці вже вдома. Дістатися до рідних їм теж допомогло керівництво Дніпропетровщини. А Юрій Довлятшин — у Львові, куди довелося втекти з Луганська його дружині з двома маленькими дітьми.

— Передайте величезне спасибі всім, хто нам допоміг, — просить Микола. — Тим, хто звільнив, хто лікував в 4-й лікарні Дніпропетровська, хто носив нам сюди повні сумки їжі. Особливий привіт на передову нашим хлопцям з гірсько-піхотного батальйону. Нехай тримаються, а ми до них скоро повернемося.

Факти

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-08
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)
Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)