Нова мережева політика

Чи може інтернет-активність перетворитись на справжній політичний рух

 

© 2013 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

Наприкінці 2012 року з десяток країн потішили багатьох мережевих активістів, відмовившись підписати нову світову угоду про управління інтернетом. Документ, розроблений під егідою Міжнародного союзу електро­­зв’язку (МСЕ), видався їм спробою вповноважити владу втручатися в «павутиння» й цензурувати його. Впродовж кількох місяців такі організації, як «Доступ зараз» і «Боротьба за майбутнє», проводили акції протесту. Їхнє лобі подеколи бачилося занадто активним. Однак ці акції виявились однією з причин відмови багатьох країн, зокрема і США, від підписання угоди, а отже, фактичного її скасування.

Успіх на конференції МСЕ в Дубаї став вінцем великого року онлайн-активістів. У січні вони сприяли провалові у Конгресі США антипіратського законопроекту (відомого за абревіатурою SOPA), що його лобіював Голлівуд. Через місяць узялися за ACTA (Торговельну угоду проти контрафакту) – малозрозумілу європейську міжнародну домовленість, розробники якої заради посиленого захисту прав інтелектуальної власності дозволили собі знехтувати правами на свободу слова й приватність. У Бразилії вони більше, ніж можна було очікувати, наблизились до ухвалення інноваційного білля про інтернет-права Marco Civil da Internet. У Пакистані сприяли відстрочці, а може, і скасуванню планів щодо національного брандмауера, а на Філіппінах протестували проти законопроекту щодо кіберзлочинів, що пізніше був призупинений Верхов­ним судом.

«Усе це нагадує часи, коли була опублікована «Безмовна весна», – каже Джеймс Бойл, експерт із питань інтелектуальної власності при Університеті Дюка (штат Північна Кароліна, США). Публікацію тиради Рейчел Карсон щодо впливу пестицидів у 1962-му вважають точкою відліку сучасних знань про охорону довкілля й відповідної політики. Мабуть, нині, 50 років потому, світ переживає ще один поворотний момент і формування нового руху. Цього разу він зосереджений на потенційних можливостях нової інформаційної технології, здатної стимулювати свободу слова та інновації, а також на загрозливому впливі влади й великих компаній на цю розробку.

Нові зелені

Дебати й суперечки навколо питань, пов’язаних із поширенням інформаційних технологій, аж ніяк не нова тенденція. У 1990-х роках організації із захисту громадянських свобод, зокрема найактивніша Electronic Frontier Foundation (EFF), виступали проти Акта про пристойність у телекомунікаціях (CDA), що його, зрештою, Верховний суд США частково переглянув. Нині кожен закуток цифрового все­світу має власну лобістську групу: об’єднання споживачів виступають за онлайн-приватність; хакери саботують масштабні ліцензії на програмне забезпечення; науковці агітують за відкритий онлайн-доступ до наукових видань; поборники прозорості закликають владу до розкриття різноманітних даних або ж пропонують узяти це на себе.

Пан Бойл проводить аналогію: в 1960-ті щодо проблем довкілля одностайності не було теж. Хтось прагнув очищення Гудзона, хтось виступав проти вирубування лісів на Тасманії, хтось хотів заборонити ядерні випробовування. Втім, як сказав американський еколог Баррі Коммонер (він нещодавно помер), «перший закон екології полягає в тому, що все між собою пов’язане». Це стосується складових як нашого довкілля, так і руху за його охорону. Впродовж 1960–1970-х років розпорошені ініціативи було згуртовано в єдиний, хоч і зовсім не однорідний, рух, що в результаті набув реальної сили.

Інтернет, своєю чергою, і є взаємозв’язок. Тож мережева політика, здається, сама собою вимагає взаємодії, і контакти між розрізненими групами інтересів, що формують відповідний рух, справді зміцнюються. Окрім специфічних зв’язків, представники течії поділяють спільну, за висловом іспанського соціолога Мануеля Кастельса, «культуру інтернету» – сучасний варіант контркультури 1960-х (на основі якої здебільшого і сформувався рух за охорону довкілля). Представники цієї культури вірять у технологічний прогрес, вільний потік інформації, віртуальні спільноти й підприємництво. Вони зустрічаються на «неконференціях» (учасники яких складають власний порядок денний), а також на «хакерспейсах» (першочергово – зустрічі для електронних маніпуляцій). Ідеальний для них онлайн-форум – щось на кшталт «Вікі», тобто сайта, участь у наповненні й формуванні якого може взяти кожен.

У деяких країнах зародження інтернет-руху спричинилося до появи «піратських партій», що зосереджені на реформуванні інтернет-політики. Перша політсила такого штибу була створена у Швеції і походить від thepiratebay.se – файлобмінника, який запустив роботу після закриття napster.com, успішного сайта для скачування аудіофайлів. Спільне угруповання «Міжнародна піратська партія» вже налічує 28 органі­зацій-членів із різних країн. Більшість із них дрібні, а от німецька Піратська партія, заснована 2006 року, здобула місця в чотирьох регіональних парламентах своєї країни.

Інтелектуальні лідери зеленого руху були представниками наукової спільноти. Інтернетівський – репрезентовано схожим чином. Лоуренс Лессіґ, одне з головних світил (найпопулярніша серед його книжок – «Код та інші закони кіберпростору»), стверджує, що комп’ютерний код відіграє не менш важливу роль у регулюванні законів поведінки, ніж правовий кодекс. Ще один світоч, Йохай Бенклер, у своїй праці «Багатство мереж» підносить «масове співробітництво громадськості», як-от у межах спільнот відкритого програмного забезпечення, в яких добровольці пишуть і супроводжують коди, даруючи їх усій спільноті.

Екологічний рух мав радикальне крило (такі організації, як «Земля насамперед!» і «Армія визволення Землі») – так само і в його цифрового спадкоємця є відгалуження з організаціями прямої дії. На початку жовтня «Анонім» (група хактивістів) атакував кілька шведських сайтів на знак протесту проти спроб екстрадиції Джуліана Ассанжа – засновника WikiLeaks із Великої Британії.

Важко собі уявити, щоб люди сприймали розкриття персональних даних або суворіший захист прав інтелектуальної власності так само серйозно, як ядерну катастрофу чи глобальне потепління. Навряд чи МСЕ може дорівнятися своїм значенням до справи захисту планети. «Електоральна сексапільність майже всіх [інтернет-] справ не більша за сексапільність плану транспортної інфраструктури», – жартує Стефан Клеха, науковець із Геттінгенського університету, який спеціалізується на піратських партіях.

Але цілком імовірно, що люди, які проводять більшу частину життя онлайн, можуть серйозно перейматися технологічною та ідеологічною інфраструктурою, від якої залежать. «Відчувши загрозу, вони атакуватимуть у відповідь», – переконана Тіффіній Ченґ із «Боротьби за майбутнє», ініціативної групи, яка організувала кампанію проти SOPA. За результатами опитування Бостонської консалтингової групи, в якому взяли участь споживачі із 13 країн, опинившись перед вибором, заради доступу до інтернету в середньому 75% опитаних на цілий рік відмовились би від алкоголю, 27% від сексу і 22% від щоденного прийняття душу (див. «Важлива частина життя»).

Спільні ресурси

В інтернет-політиці також нерідко переймаються проблемами, що їх порушують представники «громад». Світове павутиння – засіб і мотив для активістів – яскравий приклад цифрового ресурсу такого шти­­бу: будь-хто має доступ до нього на рівних умовах, і весь трафік, принаймні теоретично, трактують однаково (це називається «нейтралітетом мережі» і є бойовим покликом активістів). Але в цьому випадку не захоплені ринком зовнішні ефекти радше позитивні, ніж негативні. Бо ж зазвичай що більше люди діляться й користуються таким громадським ресурсом, то біль­­ше виграють.

Бретт Фрішманн зі Школи права імені Б. Кардозо (Нью-Йорк, США) детально розглядає це питання у своїй книжці «Інфраструктура: соціальне значення спільних ресурсів». Інфраструктуру – як цифрову, так і будь-яку іншу – використовують багато людей у різноманітній діяльності, й нерідко якоюсь мірою вона є «неконкурентною», тобто її застосування однією особою не перешкоджає іншій. Обмеження на послуговування такими ресурсами, наприклад висока плата залежно від того, хто і для чого їх використовує, може знизити їхню цінність і сповільнити інноваційний поступ.

На думку пана Фрішманна, для максимальної вигоди «ми повинні ділитися інфраструктурними ресурсами якомога більш відкрито й без жодної дискримінації». Це не обов’язково виключає будь-які права інтелектуальної власності; однак означає, що не слід спокушатися й трактувати останню як матеріальну дрібничку, що становить інтерес лише для її господаря. Як доводить історія, правила та звичаї, соціальні норми й інші неринкові механізми можуть запобігти трагічним наслідкам для громад за різноманітних обставин.

Пан Бойл висловлює схожу думку в своїй книжці «Публічна власність»: суспільство повинне налагодити «баланс між відкритим і закритим, належним і вільним». На думку автора та інших представників інтернет-руху, уряди систематично порушують цей баланс. За його словами, влада застрягла в матеріальному світі з жорсткою конкуренцією за більшість товарів, що їх нелегко розподілити. Тим часом критики руху стверджують, що його активісти припускаються натомість не меншої помилки, вважаючи, ніби розподілити можна все і власність не має жодного значення.

Такий підхід пояснює мотиви багатьох активістів: їхнім ідеалом є нейтралітет інтернету, адже вони бояться його перетворення на платну автостраду з обмеженнями на самовияв та експерименти; мають острах, що розширені ліцензії завадять дослідженням; гадають, що вільний доступ до урядових даних стимулюватиме нове їх використання. Ця позиція може пояснити дивне нагромадження пунктів, що слугують політичною програмою для Піратської партії Німеччини: як-от вимоги щодо безкоштовного громадського транспорту, права голосу для іноземців, котрі мешкають у ФРН, та єдиний прожитковий мінімум, спонсорований державою. Ці пропозиції пов’язані з ідеєю про спільні інформаційні ресурси, різноманітними «платформами» для яких німецькі «пірати» вважають громадський транспорт, вибори та суспільство загалом.

Новизну й особливості «світового павутиння» також відображено у практичних аспектах мережевого руху. «Інтернет суттєво зменшує бар’єри для об’єд­нання», – каже Кевін Вербах, викладач Вортонської шко­­ли бізнесу при Пенсильванському університеті (США). Однодумцям уже не потрібно ретельно будувати організаційну структуру; електронної розсилки нерідко достатньо для онлайн-об’єд­­нання.

Ліквідація демократії

Протести проти SOPA почалися з дискусій у блогах та деінде, вважає пан Бенклер із Гарвардського університету, чия коман­да проаналізувала зміст онлайн-публікацій та зв’язки між сайтами активістів. Блог techdirt.com та інші спеціалізовані веб-видання писали про нове законодавство. Люди починали цікавитися, тож авторитетні ініціативні групи, на кшталт EFF та «Громадської обізнаності», ставали центрами інформаційного обміну. Такі організації, як «Авааз», «Боротьба за майбутнє» й «Вимагаємо прогресу», метою яких є мобілізація «мешканців мережі», почали пропонувати людям різноманітні способи повідомлення про їхнє невдоволення: як варіант – написати членам Конгресу. Зрештою, мільйони осіб скористалися з цих пропозицій. Інтернет-компанії, такі як Reddit і Tumblr, надали організаційну підтримку, тим часом великі фірми частково забезпечили активне лобі: інтернет-активісти навряд чи просуватимуть, як зелені, корпоративні інтереси, що збігаються з їхніми. Після запеклих дебатів до цієї кампанії, суттєво посиливши її впливовість, вирішив приєднатися колектив творців «Вікіпедії».

Піратська партія Німеччини так само стрімко опинилася на плаву. За кілька тижнів до виборів у Берліні 2011 року вона мала, згідно з опитуваннями, лише кілька відсотків підтрим­­ки. Але зуміла організувати ефективну електоральну кампанію за допомогою мінімальних ресурсів, використовуючи соціальні мережі для мобілізації виборців і краудсорсинг для розробки слоганів. У результаті, здобувши 8,9% голосів, вона дістала 15 місць у регіональній асамблеї.

Хоча швидка мобілізація абсолютно не свідчить про перспективну політичну лінію. Де­хто критикував кампанію про­ти SOPA та інші онлайн-акції як простий «кліктивізм», для участі в якому від геймера потрібно не більше, ніж клік мишкою. Коаліція проти SOPA намагається продемонструвати свою життєздатність, об’єднавшись у Лігу захисту інтернету – щось на кшталт онлайн-варіанту схеми телефонного оповіщення. Люди реєструються, надавши елек­трон­ну адресу, а сайти можуть додати свій логотип, що підтверджує їхнє членство. Коли лідери ліги бачать, що їхня концепція мережі під загрозою, – сигналять тривогу.

Інтригує те, що технології можуть відігравати певну роль у формулюванні політики, а також у поширенні закликів до дії. Піратська партія Німеччини веде нескінченну партконференцію на онлайн-платформі LiquidFeedback, покликаній ліквідувати межу між прямою і представницькою демократією. Замість безпосереднього голосування щодо якогось питання або обрання представників партієць може делегувати свій голос колезі, якому довіряє, а також забрати в разі незгоди з його рішеннями. Делегати мають право, своєю чергою, передавати довірені їм голоси ще іншим членам партії, створюючи таким чином довгі й мінливі ланцюги.

Ця система не є демократичним раєм: більшість «піратів» не користується нею. Але вона уможливлює прийняття дуже прозорих рішень, як стверджує Мартін Гаас, мабуть, найвпливовіший член Піратської партії Німеччини, адже 237 із майже

5 тис. зареєстрованих користувачів, активних учасників Liquid­Feedback, делегували свої голоси йому. «Жодних тобі змов у прокурених підсобках, – пояснює він, – завжди знаєш, хто яку позицію підтримав».

Однак цікава внутрішня ін­фраструктура не гарантує дальших політичних здобутків. Політична система Німеччини дає змогу досить легко створити нову партію, що було в цій країні в 1980-х роках однією з причин успіху зелених. Та «піратам» бракує політичної здогадливості й усеохопної ідеї останніх. Майже дві третини їхніх прихильників – чоловіки. Хоч ідеали інтернет-руху здебільшого егалітарні, на практиці він задовольняє інтереси мачо та еліти. Серед тисячі нових членів, яких привабив успіх нової політсили в Берліні, було чимало хвальків, порушників порядку тощо.

В електронних розсилках партії точаться дискусії про те, чи варто дозволяти користувачам LiquidFeedback зберігати анонімність, або про те, як «піратам» має бути дозволено доводити тривіальні суперечки в парламенті до запеклих конфліктів. Дехто з лідерів Піратської партії залишив її через невдоволення й перевтому. Згідно з німецькими опитуваннями, її рейтинг знизився від 13% (на виборах у травні 2012 року) до близько 3%, що не дотягує до прохідного бар’єру для потрапляння в національний чи регіональний парламенти на цьогорічних виборах.

Хакерство чи операційна система?

Нові партії не єдиний шлях до політичного успіху. У більшості країн світу перемоги зеленого руху були зумовлені тиском на авторитетні політсили та просуванням нових інституцій – міністерств охорони довкілля, екологічних установ, міжнародних організацій тощо. Інтернет-рух лише зароджується, та важко уявити собі подібну інституційну структуру для нього. Мережева політика має дати людям свободу для експериментів, а не контролювати їх потоки. А от держава може гарантувати свободи, і нині поступово вдосконалюється у своїй політиці на цьому фронті.

Крім того, веб-активісти – нерідко поборники волі – навряд чи закликатимуть до створення «інтернет-міністерств». Багато хто бажав би радше вчинити «хакерську атаку» на політику – знайти спосіб переробити систему на власний смак за допомогою певних прийомів і форс-мажору ззовні, аніж бавитися в політичні ігри.

Можливо, у довгостроковій перспективі інтернет-рух забезпечуватиме нові інструменти й тактики для людей з іншими політичними цілями. Нині всі політичні протести й нововведення проходять через соціальні мережі: чи то звичайне чаювання, чи то рух Occupy, чи то акції єгипетської асоціації «Брати-мусульмани» – усі вони потребують ефекту швидкого поширення інформації, що його здатен забезпечити інтернет для соціальних ініціатив і протестів. Експерименти з «делегованою демократією» на кшталт Liquid­Feedback можуть змінити принцип роботи політики зсередини, а також пришвидшити події. У Німеччині інші партії також експериментують із такими системами; щось подібне стоїть за популістським «Рухом п’яти зірок» в Італії.

Один із лідерів Піратської партії Німеччини Маріна Вайс­банд на запитання, чому її організація не має розгорнутої політичної платформи, відповіла: «Ми пропонуємо не готові програми, а радше цілу операційну систему». Іншими словами, справжній потенціал інтернет-політики – переформатування того, що громадяни можуть зробити, а не ратування за конкретні блага.

Не факт, що люди, які дивляться на світ крізь призму операційної системи, зуміють скористатися з цього нового потенціалу найкраще чи знайти в ньому інструменти захисту свободи й відкритості такої важливої для них інфраструктури. Але багато хто з них дедалі серйозніше настроєний принаймні спробувати.

Тиждень

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)
Не хочу никого оскорбить,НО закрадывается сомнение в адекватности авторов законопроекта.Они представляют СКОЛЬКО ЭТО СТОИТ.Может для цветущей страны для которой кредиты МВФ пыль,это не проблема???Може ......
простофиля (2016-12-06 22:26:34)
Ну и где же запись? История с компроматом точно напоминает анекдот о неуловимом Джо....
Федя (2016-12-06 20:57:36)
Скоро ты и задние лапы так же поднимешь......
Валерий (2016-12-06 20:41:37)
Порошенко добре казав віддати гроші в казну Кадиров-Онищенко сам насправді жадібний відмовився от і весь сир- бор результат ми читаємоі ковтаємо це все лайно....
Анна (2016-12-06 19:29:58)