Микола Руснак: «Бажання щось зробити і любов до кожної вулиці є головними чинниками в розвитку Ужгорода як європейського міста»

Микола Руснак: «Бажання щось зробити і любов до кожної вулиці є головними чинниками в розвитку Ужгорода як європейського міста»

Нещодавносвоє 88-річчя відзначила особлива людина. Внесок Миколи Івановича Руснака в розвиток Ужгорода є надзвичайно вагомим, адже саме під його керівництвом наприкінці 60-х років минулого століття місто почало активно розбудовуватися. Саме тоді було затверджено Генеральний план Ужгорода, який фактично діяв донині. Про своє життя, про минуле і майбутнє обласного центру Закарпаття Микола Руснак розповів для традиційної рубрики газети «Ужгород».  

–  Народився я в далекому 1925 році на просторах мальовничого села Луг, що на Рахівщині, – починає розмову Микола Руснак. – Село наше було не з багатих, скоріше навіть бідним. Так жили і ми, рахуючи кожну копійку, яка надходила до нашого сімейного бюджету. Хоча мої мама з татом не були грамотними (мама хіба що молитовник вміла читати), я завжди мріяв бути освіченою людиною, хотів вчитися. Тому в 1931 році й пішов до народної школи, де завершив 6 класів (до речі, на «відмінно»). Я встигав і працювати, і до школи ходити. На роботу до лісника мама влаштувала мене, ще коли мені було всього 8 років. Влітку я навіть жив у нього: випасав його худобу, доглядав за садом, допомагав по господарству. Деколи і сніданок господарю готував, а він на знак подяки запрошував і мене до столу. Особливо мені подобався токан – страва, що готується з меленої кукурудзяної крупи. Також пили молоко чи каву з молоком, зрідка їли сало. А восени я виконував свою роботу після уроків. Крім того, ми з хлопцями-однокласниками ще й встигали між уроками піти нарвати яблук, продати їх і вторгувати якусь копійку. Знаючи, що я вже працюю, мій вчитель у народній школі з розумінням ставився до мене і неодноразово відпускав з уроків, аби я встиг усе зробити вчасно, а я старався виправдати покладені на мене сподівання. По закінченні школи в Лузі вчитель записав мене догорожанської школиуВеликомуБичкові.

– А тим часом наближалась війна…

– Я не пішов на фронт і не відчув на власній шкурі, що саме означає це слово, від якого в моїх однолітків-фронтовиків мурашки бігали по тілу. У 38-му році, коли почалася окупація Закарпаття мадярською владою, під удар потрапили Ужгород, Берегово і Виноградово. Тоді і знаменита гімназія Василіан з Ужгорода перемістилася до Великого Бичкова, до корпусів горожанської школи. Нам, рахівчанам, це було «на руку» – можна було здобути якісну освіту. Це був значно вищий рівень викладання. Але, на превеликий жаль, там ми провчилися недовго. Вже 15 березня 1939 року, прийшовши на уроки, ми побачили плакат на гімназійних стінах про скасування навчання назавжди. Скажу чесно, в мене аж сльози наверталися на очі, адже нам важко було збагнути, що нашої гімназії більше не буде. На заміну їй у Бичкові знову запрацювала горожанська школа, і хто хотів – міг повернутися на навчання туди. Але ми не бачили свого майбутнього в цій школі. Тому ми й вирішили, що краще продовжити працювати. Навесні садили ліс під Колочавою. Пізніше доля склалася так, що я почав працювати в торгівлі. Тоді в моєму рідному селі організували споживчу кооперацію, і в березні 1941-го, коли на базі кооперативу, крім магазину, відкрили ще й корчму, мені довелося піти туди учнем. Приходив на роботу вранці, шеф давав мені ключі від приміщень, і я йшов підмітати підлогу, прибирати перед будинком, витирати лампи… Там я попрацював рік, оскільки більше такого напруження я б не витримав. Півбіди, що доводилося бозна-доки дивитися на тих, хто відвідував корчму щоденно, хто випивав і курив у закладі. Найважче мені було, коли, їдучи на роботу на велосипеді, я бачив своїх однокласників, котрі поверталися з занять. Коли бачив їх, сльози так і лилися з очей, і я ховався в кукурудзі, щоб вони, не дай Боже, не узріли мене. Через три роки я пішов до Рахова, склав відповідні іспити, і з тих пір вже отримував замість 25 пенгів зарплатні – 180, на які вже можна було прожити. Відтоді я став уже помічником завідувача кооперативу. В березні 1944-го я почав збирати гроші на деревину для будівництва хати, яку згодом і звів.

Потім почалась партійна робота…

–У серпні, після ревізії з Великого Бичкова, керівника мого звільнили, а мене призначили завідувачем закладу. У 1947 році, під час виборів до Верховної Ради УРСР, я брав активну участь у формуванні виборчих списків. Тож у грудні того року мене обрали депутатом Рахівської окружної ради, після чого призначили завідувачем відділу торгівлі райвиконкому. Там я пропрацював два місяці, а згодом став головою райспоживспілки. Робота на цій посаді була нелегкою. Люди тоді не боялися красти з бюджету, адже ніякої управи на них не було. Розтрати подекуди перевищували і 3 мільйони рублів. Але все ж довелося змиритися, бо «партія ж сказала»! За 9 років моєї  роботи в цій структурі Рахів вийшов на передові позиції з торгівлі і товарообігу. Я сміло приймав на роботу молодь, і за це багато хто поважав мене, запитував моєї поради. Ми виконували поставлені перед нами завдання. Зокрема, збудували в Ясіні універмаг, у Бичкові відкрили сільмаг, а в інших селах, за фінансових можливостей, відкрили низку маленьких магазинчиків.  

А коли ви приїхали до Ужгорода?

–Одного разу мене викликали до обкому партії і поставили до відома, що «добровільно-примусово» просять змінити місце роботи і переїхати сюди. Я довго вагався, а потім погодився. В Ужгороді одразу ж посів місце начальника управління робітничого постачання тресту «Закарпатліс». До його складу входили фабрики з виготовлення меблів, лісокомбінати, лісопилки і три хімзаводи.

Ваша родина легко сприйняла звістку про переїзд до Ужгорода?

– Більш-менш. Тоді в Ужгороді проживала старшасестрамоєї дружиниз родиною.Та й наших односельців тут уже багатенько було, тож призвичаїтися можна було. Тим паче, ми отримали тут трикімнатну квартиру. Тепер там проживає мій син Мирослав разом із невісткою Магдалиною і моїми онуками Віктором і Мар’яною. 

Розкажіть про роки керівництва Ужгородським міськвиконкомом.

– Там я пропрацював з 20 березня 1965 року по 30 вересня 1970 року. Тоді тут була неабияка проблема з житлом, адже людям, котрі сюди приїздили працювати на благо міста, ми не могли надати житла. В Ужгороді на той час було 170 сімей туберкульозників, котрих треба було відселяти до тубдиспансерів. На житло претендували і військові, і лікарі. Всім потрібно було квартиру в прикордонному місті. За моєї каденції був затверджений генеральний план Ужгорода, за яким місто жило дотепер. Також за часи мого керівництва ми привели до ладу дорогу на вул. Гагаріна, яка «жива» ще й досі. Ми відкрили тут універмаг «Україна», ресторан «Скала», відремонтували транспортний міст, що біля колишнього парку Горького, впорядкували територію та приміщення амфітеатру і відновили роботу Закарпатського облмуздрамтеатру. При нас будувався готель «Ужгород» і починалося будівництво готельного комплексу «Закарпаття». Звичайно, багато наших дій піддавалися критиці серед мешканців міста над Ужем, але я вважаю, що ми робили все правильно.

А що, на вашу думку, треба вирішувати в Ужгороді тепер?

–Головними чинниками в розвитку Ужгорода як європейського міста є саме бажання щось зробити і любов до кожної вулиці і кожного провулка міста над Ужем. Я завжди мріяв, щоб в Ужгороді з’явився аквапарк і льодовий палац. Також хочеться, щоб тут почав розвиватися хокей. Не втрачають актуальності проблеми ремонту доріг, а також водоочисних споруд – питання цілодобового водопостачання не вирішене. Та, сподіваюся, колись усе в нашому місті буде добре, і це «колись» уже не за горами.

Розмовляла Іннеса МАНЗУЛИЧ, «Ужгород»

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-10
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)