Анатолій Мущинка про Лобановського, український футбол

Анатолій Мущинка про Лобановського, український футбол
— Анатолій Михайлович, як почуває себе в Німеччині видатний діяч історії українського футболу?- Та нормально… От тільки в футбол я вже не граю, але згадувати дні виступів досі дуже приємно.- Ви родом із Закарпаття — краю, настільки багатого талантами, що навіть важко перелічити не тільки їх всіх, але навіть просто їх титули — володарі єврокубків, чемпіони різних країн, ви ось на батьківщину навіть золоту медаль чемпіонату світу привозили… У чому секрет такого футбольного родючості?- Ви знаєте, немає секретів. Просто регіон був дуже спортивний, багатий спортивними школами. Я сам, скільки себе пам'ятаю, граю у футбол. Починав грати у рідному селі, потім — у школі, далі — в ДЮСШ. Я, як і всі, починав на дворовому рівні, а у нас вже в той час були хлопці, які займалися в «організованому футболі». Вони і загітували — «Давай до нас, в ДЮСШ». Я спочатку засумнівався — «Куди мені ...» Але коли старші хлопці почали говорити, що я добре граю, вирішив спробувати. Спробував — так і залишився. Займався я у Степана Варги і Степана Лендєла в Мукачівського ДЮСШ. Може, як і всі, грав би за команду рідного району, але вже через рік-півтора занять в ДЮСШ мене запримітили «гінці» з Львівського спортінтернату.- Журналісти колекціонують історії: мовляв, відомий форвард починав воротарем, майбутній зірка-захисник бив у дитинстві голи пачками… Вас тренери «ламали»? Або ж як почали грати — так і грали далі?- Мені не випадає скаржитися на що-небудь таке. Я ніколи не замислювався про позиціях, амплуа — я просто хотів грати. Так вийшло, що я був швидкий, спритний, технічний, і мене визначили в півзахист. Там і став грати. Хоча я і потрапив у ДЮСШ запізніло, переучувати мене не довелося. Вже в збірній, правда, мене кілька разів ставили на правий фланг захисту. Але було це скоріше в потребах команди, як окремі випадки.- З малої батьківщини ви потрапили у Львівський спортінтернат — справжню кузню талантів. Серед кращих з кращих цілого західноукраїнського регіону не знітилися?- Мене запрошував туди тренер Бушанський, який помітив мене, коли його команда проходила збори на Закарпатті та грала контрольні матчі з місцевими юнаками. Мені було — років 13, вчився я в 7 класі тоді. Спочатку було важко — земляків тоді у Львові зі мною не було (це пізніше із Закарпаття потрапили мої однолітки Михальцов і Васютік — він став пізніше відомим воротарем, останнім часом в Ужгороді тренером працював). Ось і трапилася на першому ж зборі в спортінтернаті зі мною одна не дуже приємна історія, яка могла мені в підсумку коштувати кар'єри. Якось на тренуванні ми відпрацьовували удари, і я по цілі не потрапив. Бушанський не втримався від їдкого зауваження — мовляв, «з села приїхав, бити не вмієш». Я образився — зібрав шмотки і поїхав додому. Хто знає, чим би все це закінчилося, якби не мудрість моїх батьків. Вони сказали мені: «Якщо вже взявся за справу, доводь до кінця». А потім і сам Бушанський подзвонив, щоб я повертався, і батьки мене переконали знову поїхати до Львова. Пізніше цей тренер пішов з спортінтернату, і нами почали займатися авторитетні тренери Луцишин та Броварський.- У той час Ярослав Луцишин вже працював з Анатолієм Піскарьова над створенням юнацької збірної СРСР з хлопців 1970 року народження. Ви пам'ятаєте, як починалася ця команда? Коли вас почали в неї залучати?- Насправді, я потрапив у збірні СРСР набагато раніше. Ще в 1984-1985 роках нас, хлопців-однолітків, збирали з усього Союзу. Мені допоміг напевно Луцишин, так як ми з Юрою Мокрицьким займалися у нього і він добре знав наші можливості. Ми відіграли багато-багато турнірів, як в СРСР, так і за кордоном. До речі, я встиг пограти ще й зі старшими хлопцями 1969 року народження — були там такі футболісти, як Онопко, Саленко, Кір'яков й інші хлопці. Грали ми під керівництвом Бориса Ігнатьєва в такий симпатичний «спартаківський», як його називали в Союзі, футбол — технічний, комбінаційний. Мені було важкувато, тому що в такому юному віці рік різниці ще істотний. А далі вже я перейшов у команду Піскарьова, де грав з однолітками.- Порівняти методи Ігнатьєва і Піскарьова ризикнете?- Мені буде важко це зробити, тому що в юному віці я зовсім інакше дивився на футбол. Можу сказати, що обидва вони — хороші тренери. У Ігнатьєва був свій підхід, у Піскарьова — інший, але теж аргументований. Якщо перший ставив на техніку, то інший — на фізику. До речі, це нам дуже допомогло на тріумфальному турнірі в Канаді. Пам'ятаю, вийшли на перший матч з Нігерією — а там такі «дядьки»! У нас ще ніхто не голився, а вони повиходили з такими щетинками!- До речі, так вийшло, що з нігерійцями ви зіграли в першому турі юнацького Мундіалю 1987 року, і з ними ж закривали турнір у фіналі. Це був самий гідний ваш суперник на турнірі?- Взагалі, хоча ми декого там і розгромили, всі учасники були гідними. Від цього турніру в мене найсвітліші спогади. Скрізь, де ми не з'являлися — в ​​готелі, в магазинах, на тренувальних базах — до нас ставилися дуже добре. Може, це тому, що ми були ще дітьми. Може, через те, що ми й справді були дуже дисциплінованими. Перед кожним виїздом у нас були бесіди в радянській федерації — нам довго і терпляче розповідали, що можна за кордоном робити, а чого не можна, та й наглядали за нами постійно.- Звичайно, це був юнацький турнір, де грали хлопці 16-17 років, але все ж — звідти вийшло чимало зірок. Могли тоді уявити, які перспективи відкривалися перед Емманюелем Петі, Джанлукою Пессотто або Юрієм Нікіфоровим?- Та ні… Вони в ту пору були такими ж, як ми. У такому віці виділяються тільки «прими» типу Мессі і Марадони. Решта — приблизно однакові, і відрізняє їх скоріше краща фізична готовність і тактична підготовка.- Невже з тими ж мексиканцями, яких ви розгромили — 7:0, гралося не легше, ніж з французами?- Не повірите — не легше. Адже вони, мексиканці, проти нас навіть кактуси застосували…-?!!!- Коли ми на самому початку гри заявили про своє перевазі, вони нас почали голками колоти — маленькими такими, немов з кактуса. Тільки суддя відвернеться — так і починали. Довести щось арбітру ми не могли — голку-то легко заховати або просто викинути. Може, через цієї підлості наша команда їм і 7 голів відвантажила.- А вас визнали кращим гравцем того матчу.- Було діло. До речі, всі матчі наша команда вигравала за рахунок згуртованості та сили. З кожним суперником ми грали від свистка до свистка, адже були настільки фізично підготовлені, що запропонований нами темп суперник більше 60 хвилин витримати не міг.- Перед фінальним матчем його учасників вітали два бразильці — президент ФІФА Жуан Авеланж і Король футболу Пеле. Їх напуття пам'ятаєте?«Просто потиснути руку Пеле — це вже був величезний стимул» — Так ні словечка! У нас тренерські слова в головах стукали, що нам хто говорив — в одне вухо влітає, через інше — вилітало. Але просто потиснути руку Пеле — це вже був величезний стимул. Ми розуміли, що цей матч — не просто матч, що всі погляди прикуті до нас.- Фінальна зустріч проходила в раннє післяобідній час в дику спеку. Як примудрилися сонячний удар не отримати?- Ось спеку пам'ятаю — пекельна! Як проходила гра, з ким стикалися, як за м'яч боролися — пам'ятати не пам'ятаю. Якби не та фізпідготовка, яку нам, як космонавтам, давали, ми б проти звичних до такої погоди африканців не витримали. Грали, чесно кажучи, через «не можу». Попередні поєдинки нам вдавалося виграти нічого, «із запасом». Тут же суперник перевів гру в овертайм, дійшла справа до пенальті. Все це забрало стільки сил і нервів, що все пригадується, немов у тумані.- Але коли у вас на шиї красувалася золота медаль, зрозуміли, що зроблено велику справу?- Нам тоді точно не давали відпочити :) Відразу після фіналу там, на місці, нас гаряче вітала українська діаспора Канади. Прийом був неофіційним, але дуже теплим — з українськими піснями, з справжньою радістю. А після приїзду в СРСР нас приймали в Москві, в приміщенні федерації футболу.- А в рідному Мукачеві як сприйняли, що в місті з'явився свій чемпіон світу?- А от не знаю… Відразу після московського прийому нас повернули по командам, і я з Мокрицьким повернувся у львівський спортінтернат. Додому, на Закарпаття, приїхав вже пізніше — тихенько, без шуму…- І що — почалися просто будні?- Та що ви! Ми тоді матчі, як свято, сприймали. Я якраз робив перші кроки у львівських СКА-Карпатах, восени того ж 1987 року дебютував. Це була футбольна армія — в ​​команді «служили» Расулов​​, Бересскій, Смотрич, Лишайник, Спіцин (його я заміняв в матчах, коли грав), Гамалій, Рафальчук, Бондарчук, Шквирін, Гій, Бандура…А потім мені ненав'язливо запропонували «продовжити службу» в київському Динамо.- І як сприйняли таку зміну? Багато ваших однолітки в ту пору тікали з дубля киян, усвідомлюючи, що конкурувати за місце в команді заслужених майстрів спорту практично нереально…- Та я не з лякливих був… Радів, що випала можливість прибувши з провінції спробувати себе в такій великій команді. Зустрів мене в Києві мій земляк — Михайло Михайлович Коман. Повіз мене на стадіон Динамо, показав, де я буду жити, познайомив зі всіма. Та й взагалі взяв мене під опіку.- У тій команді ви були серед самих юних — в ту пору в дублі хлопці на 3-5 років старше перебували…- Мені не важко було в цьому плані — чоловік п'ять добре знав по «золотій» збірної: Мороза, Високоса, інших. Були, звичайно, і хлопці постарше — Горілий, Канчельскіс, Онопко, Юран, пізніше і Нікіфоров з Беженар-сяке час провели, Ковтун. Це була школа. Справжня школа життя і футболу. І інакше я її не міг сприймати.- Київ після Львова здався яскравим мегаполісом або бездушним «колосом»?- Швидше, цілком комфортним місцем роботи. Судіть самі: ми жили в гуртожитку за мостом Патона, суперовий автобус нас возив з Києва на тренування на Конча-Заспу. За умовами роботи це було на три голови вище, ніж в Карпатах.- Як до молодих футболістів ставився Лобановський? У вас були з ним персональні бесіди, або він тримався на дистанції від дублерів?- У принципі, нами займався Колотов, і Лобановський з дублем практично жодних контактів не мав. На перший погляд. Але коли в одному з матчів на стадіоні Динамо нам не вдавалася гра, в перерві Валерій Васильович зайшов до нас у роздягальню і такого виписав — що всі не знали, куди ховатися.- Відчували, що граєте нехай і з молодими, але з великими майстрами? Адже в підсумку практично у всіх з того дубля склалася кар'єра — і в єврокубках пограли, і за збірні, дехто навіть на чемпіонатах світу та Європи…- У Динамо інакше і бути не могло — якби в них не було перспективи, вони б там не виявилися.- Багато хто, щоправда, у дублі «ламалися» — хтось не отримував шансів в основній команді, інші в своїх силах зневірилися, не бачачи зацікавленості з боку тренерів…- Ні, ми грали за добу до основних складів, і на нас постійно дивилися люди з тренерського штабу. Як тут можна було сачкувати або розслаблятися? Тому й дубль наш чемпіоном був, що постійно на виду у тренерів, хотілося перед ними себе показати.- Коли зневірилися в надіях пробитися в основний склад — коли запросили Литовченко, коли почали йти зірки старої команди, а вам у новій не знаходилося місця?- Не було такого одного моменту. Просто зрозумів — тут зробив усе, що міг, але не проб'юся. А мені ж було вже 20 років, ось після двох сезонів в дублі і повернувся. Матеріально зовсім нічого не втратив, навіть виграв. Головне — грати почав.- Карпати в ту пору були оригінальною командою — дійсно головною на західній Україні. Турне по Америці зі львів'янами пам'ятаєте?- Це коли Лендєл від КДБ утік? Звичайно! Це, до речі, був справжній детектив. З нами адже їздили завжди пару діячів з «органів», і вони коли почули про втечу — почорніли, побіліли, посиніли… Викликали всіх — але ми нічого про це не знали. Хіба що його соквартірнік Рафальчук щось підозрював, бо з ним в одній кімнаті жив. А діло було так. Познайомився Лендєл з хлопцями з нашої діаспори, вони йому допомогли з організацією цієї справи. Ось разом вони і змогли перехитрити «варту». Коли «кадебісти» почали питати, де Лендєл, один Рафальчук сказав — «Не шукайте його». Літак наш полетів, так хлопець в США і залишився.А саме турне було для нас як відпустка. Ми переїжджали з одного міста в інше, жили в сім'ях звичайних американців. Та й матчі були, як легка прогулянка. На пам'ять з Америки привіз додому відеомагнітофон — для нас це тоді була дивина.- Але і в футбольному плані кілька років після повернення в Карпати були цікавими…- Карпати тоді очолював Булгаков, потім тренерами у нас були Поточняк і Юрчишин. У першому сезоні мене на голи «прорвало» — забив 9 голів, це був найкращий показник команди. Це для мене було трохи незрозуміло, адже я, хоча й забивав, але не так, щоб в бомбардиром ходити. Але, раз в кращих забивалу виявився, значить, динамівська школа мені дещо дала. З Карпатами ми виграли свою групу другої ліги, тому в чемпіонаті незалежної України стартували з вищої ліги.- І ось він — перший матч, перший гол…- Ось часто мене запитують про нього, особливо тепер, коли він навіть історичним став. А я не пам'ятаю! Не пам'ятаю, і все тут! Пам'ятаю, грали в Одесі, пам'ятаю, хороша команда у Чорноморця була. І хоча цей гол всі інші мої в підсумку переважив, тоді я ніякого особливого значення йому не надавав. Ще чого — всі голи запам'ятовувати…- Взагалі, було відчуття, що творите історію? Або в плутанині тих буремних років про це не думалося?- У принципі, всі ми грали у футбол за Карпати — хотіли вигравати, залишатися задоволеними своєю грою. Я грав в основному складі, і навіть такі авторитети, як Юрчишин, Рафальчук, Бондарчук, Квасников, ставилися до мене добре, бачили, що дурня на полі не валявся. А їхня думка була важливою — і за віком, і за статусом вони всім в команді заправляли.- Карпати фінішували шостими в своїй групі, а Таврія сенсаційно стала першим чемпіоном України? Не було, як у Семена Горбункова, думки — «На їх місці міг бути я ...»?- Я вам чесно скажу, для нас, молодих, тоді не було авторитетів. Так, приємно було грати з такими суперниками, як Шахтар і Чорноморець. Динамо, Дніпро були авторитетами. Але грала з нами в групі та ж Таврія — нічим не виділялася, і навіть важко було припустити, що вона чемпіоном стане. Це через кілька років чемпіонат наш зміцнів, потім туди хлинули гроші… А тоді всі були однакові.- Карпати і запорізький Металург, куди ви перейшли відразу після першого чемпіонату, теж були однаковими?- Ну там так вийшло: я відіграв 3 роки в Карпатах, у мене закінчився контракт, а в запорізькому клубі фінанси, здалося, були серйозніше. З нами працювали Надєїн, Скріделіс. Зі старших були Сивуха (нинішній тренер збірної України), Сорокаліт, Вернидуб, Таран, Башкіров. Решта — такі, як я. Скрипник, наприклад, який пізніше в Вердері виступав. Він, до речі, зі мною їздив до Німеччини на збори, але тоді там не залишився. Його час настав пізніше…- Чому ж ви в Металурзі і Україні довше не затрималися?- Тоді тільки почалися ці всі агенти-менеджери, і одна людина мені запропонував спробувати сили за кордоном. Я сказав: «Чому ні?», І вже через пару тижнів проходив з ще одним земляком, Голованем, перегляд в Німеччині. Спочатку я потрапив в Дуйсбург, що представляє Бундеслігу, але в ту пору в команді можна було мати не більше трьох легіонерів, а у них тоді було відразу п'ять. Мені сказали: «Більше взяти не можемо».- У ті роки в Дуйсбурзі грали Преец, Тарнат…- Це ті, що в Герті і Баварії пізніше грали? Абсолютно їх не пам'ятаю, для мене тоді все було настільки новим, що нічого не залишилося в пам'яті. Я адже мови не розумів, спілкувався з усіма на мигах.- Але все-таки Німеччина без Мущинка не обійшлася…- Я поїхав у друголігової Хомбург, там вже проблем з лімітом не було.- У Німеччині в ту пору було багато «радянських» футболістів, навіть сам Бєланов пробував там сили. Це настільки сильний був тоді німецький футбол?- Ось німецьку другу лігу, де грав тоді Хомбург, я порівняв би з нашої вищої. Навіть так: німецька була трохи сильніше. Хомбург був пристойної командочкой. Може, імена його гравців українським уболівальникам нічого не скажуть, але хлопці були майстровиті. Пізніше ми вилетіли з другої ліги, на підмогу взяли грузинських збірників — Георгія Немсадзе, Реваза Арвеладзе.- Але наостанок ваша команда виховала зірку…- На Мирослава Клозе натякаєте? Та не грав я з ним толком! Він тоді у другій команді був, набагато молодший за мене. Пам'ятаю добре щуплого хлопчину, він дуже швидко, толком не погравши за основу Хомбурга, виїхав до Кайзерслаутерна і полетів…- Ок. Давайте залишимо зірок і поговоримо про те місце, де ви опинилися на ПМЖ. Саар — це індустріальний регіон, майже як Рур. Чому ж з футболом не дуже склалося — немає таких грандів, як Борусія (Дортмунд) або Шальке?- Саар — маленький. Розмах не той. Правда, на такій маленькій території сконцентровано багато фірм. У нас теж є шахти, заводи — Мішлен, Бош…«Коли я приїхав сюди з зубожілій України, Німеччина здалася раєм» Коли я приїхав сюди з зубожілій України, Німеччина здалася раєм. Сподіваюся, що початок 90-х — це була нижча точка України, і ніколи більше на моїй батьківщині не повторяться гіперінфляція, невиплата зарплат. Коли моя дружина побачила німецькі дороги і магазини, в порівнянні з нашими, українськими, реаліями, це було небо і земля.- Тим не менш, ви вже були гравцем збірної України. Навіть супермаркетами з «дефіцитом» важко виправдати такі перспективи…- А в ту пору здавалося інакше. Я адже після першого тайму мого першого матчу — в Одесі з Ізраїлем — був замінений. Порахував, що гра мені не вдалася.- Невже тренери збірної після того одного матчу не цікавилася кар'єрою 23-річного гравця?- Принаймні, мені про такий інтерес не було відомо.- В Україні той період вважається часом втрачених можливостей. У нас забрали кращих гравців, збірна не отримала шансу зіграти навіть у відборі до чемпіонату світу…- Може, так воно і було. Але треба розуміти, що коли йдуть зміни — чимось доведеться жертвувати.- Могли ж запрошувати догравати зірок недавно уславилося Динамо…- Ви правильно сказали — догравати. Ні, ми навіть в нинішні часи, коли чемпіонат наш став набагато сильнішим, ще не можемо спокійно вийти на чемпіонат світу чи Європи. Тоді ж, в епоху плутанини і зубожіння, інакше, напевно, бути не могло.- Опинившись в Німеччині, ви виявили інше життя. Ми вже з'ясували, що вона була комфортніше. А в футбольному плані які переваги знайшлися?- Ну, ось, наприклад, не було таких несерйозних ігор — типу «купи-продай», які в радянській Україні практикувалися. У Німеччині такого не могло бути в принципі. Ти міг виграти, і міг програти. Але — по-спортивному.- Відігравши шість років за скромний Хомбург, ви опинилися в Саарбрюкені.- Перед моїм приходом Хомбург довго грав у першій лізі, потім вилетів. Фінанси у нас не блищали, з часом команда опустилася в четверту лігу. Саар — це центр нашого округу. І у нас вирішили зробити нехай одну, але сильну команду, з'єднавши Саарбрюккен з Хомбург. Шестеро лідерів Хомбурга (і я в їх числі) перейшли в Саарбрюкен. З часом ми вийшли у другу лігу. П'ять років відіграв я за цю команду, тут вперше перетнувся з земляком — Сергієм Діхтяр. Спочатку ми планували штурмувати Бундеслігу, але знову фінанси все нам поламали.- За роки виступів у Саарі у вас були шанси перейти в більш сильну команду?- Ось міг піти в Майнц — якраз перед Клоппом, але тренер мене не відпустив. А пізніше я і сам не хотів. У мене діти пішли до школи, та й я до Саар звик. Так з багатьма легіонерами бувало — і африканці, і східноєвропейці тут залишалися, ставали своїми. Я грав за Саарбрюккен до 33 років — це був професійний рівень. Потім провів ще рік в Реслінг — я тоді вже навчався в торговому училищі та грав, просто щоб не сидіти вдома.- Тобто, ви вже справжній німець?- Не знаю, як я, але діти, напевно, вже будуть. Старша моя дочка навчається в університеті Майнхайма, молодша — в поліцейській академії. Конкурс був — одна людина на сто місць. Але якось потрапила-таки туди… З німецькою мовою у нас тепер немає проблем, і це — головне. Коли ми потрапили тільки в Німеччину, відразу зрозуміли, що без німецького тут нікуди. Добре, що коли я тут опинився, тут був мій земляк з Буковини, який володіє німецькою. Він мені дуже допоміг, коли треба було походити по інстанціях.- Додому, в Мукачеві, не тягне?- Та як — не тягне?! Нехай яке громадянство, але я ж залишився українцем!- Зараз ваш земляк з Мукачівського району, Євген Гопко, в Німеччині грає. Не знайомі, бува?- Ух ти! Навіть і не чув. Та я ж від футболу відійшов — хіба що зрідка сходжу на Хомбург, вони тепер в четвертій лізі грають. Саарбрюккен — в третій. Навіть шкода їх дивитися…- І як стадіон? Битком?- Та що ви! Навіть коли я грав за Хомбург, у нас більше 20 тисяч не збиралося, а адже то друга ліга була, не четверта!- І, тим не менш, німецький футбол славиться на всю Європу як найвідвідуваніший…- Навіть моя дружина цього зрозуміти не може — вона сама теж спортсменка, гімнастка, і постійно питає — як так? Чемпіонат світу з гімнастики ніхто не показує, а футбол — хоч вища ліга, хоч нижчі, а подивитися можна. Я сам не знаю, чому в Німеччині такий футбол розвинений. Дивлюся по Євроспорту матчі сучасні і 30-річної давності — що тоді стадіон повний, що тепер.- А от, цікаво, ви знаєте, що в Говерлі грає ваш співвітчизник Давід Одонкор?- Та ось із Кіккер дізнався, почитав — пише, що хоче все це кинути, тому що його дружині в Ужгороді не подобається.- У зірок свої примхи. А ви, згадуючи свою кар'єру, які події згадуєте з найбільшим задоволенням?- Чемпіонат світу 1987 року, канадське «золото». І вихід з Саарбрюккене у другу лігу.- Відзначали подію по-німецьки?- Обов'язково. Всю ніч гуляли, автобус урочисто проїхав по місту, весь народ зібрався і аплодував. В принципі, і зараз, коли в місті мене зустрічають, вболівальники часто запитують — як справи, кого треную…- Так за чим затримка?- Ні, відійшов я від великого футболу. Дивлюся тепер більше по телевізору — і німецьку лігу, і матчі українських клубів.- Подобається?- Якщо судити по рівню українських клубів, по тому, як приймали Євро — Україна дуже піднялася. Але ось збірна… Там не можна куплених іноземців задіяти. Тому і потрапляємо на чемпіонат Європи тільки як господарі.- Голи ночами не сняться?- Та ні, ну забив — добре. М'яч у воротах — це радість, але щоб я запам'ятав якийсь на все життя — не було такого. Для мене всі голи однакові і приємні швидше своєю наявністю.Артур Валерко, Football.ua
Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-05
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Кацапській мові не місце в Україні доки москалі оккуповують українську землю. На Донбасі і в Криму повністю заборонено українську мову та освіту. Треба відповідати ворогам, завезеним з рязанщини-моско ......
Іван (2016-12-06 03:21:12)
Надо расследовать схемы, по которым Ляшко стал миллионером и приобрел ряд элитных квартир и апартаментов! Какие олигархи и за что ему платили!?...
Гость (2016-12-05 21:03:13)
Надо расследовать схемы, по которым Ляшко стал миллионером и приобрел ряд элитных квартир и апартаментов! Какие олигархи и за что ему платили!?...
Гость (2016-12-05 21:01:32)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)