Закарпатець про миротворче життя у Сербії

Закарпатець про миротворче життя у Сербії

Закарпатський «беркутівець» із Березнянщини про миротворче життя-буття

Днями Україна відзначала День вітчизняного миротворця. До слова, святкувати його в світі запропонувала саме наша країна, відтак уже 20 років поспіль існує й Міжнародний день миротворця. За час миротворчої діяльності нової доби Україна брала участь в операціях у десятках країн, у закордонних місіях побувало понад 35 тисяч наших військових. Один із них – нинішній «беркутівець» із Великого Березного, а колись – учасник бойових дій у Сербії Іван Воринський. Про його миротворче життя й ведемо мову.

– Іване, ти, мабуть, змалку мріяв стати військовим?

– Не скажу, що зовсім змалку, але коли був підлітком, мені припала до душі робота правоохоронця. Та й старший брат Любомир, котрий теж працює в органах, якоюсь мірою вплинув на мій вибір. Відтак у 2003 році я пішов працювати в систему МВС – спочатку як міліціонер спецпідрозділу «Беркут». Із 2006-го працював у карному розшуку Великого Березного. Ще тоді чув непогані відгуки земляків про службу в місії ООН. Тому вирішив і собі спробувати. А вже в кінці 2007-го пройшов разом із братом конкурс у Києві й поїхали з місією в Сербію.

– Яку роль виконували там українські миротворці?

– Якщо хтось слідкував за міжнародними новинами того часу, то добре запам’ятав доволі жорсткі сутички сербів та албанців. Останні, живучи, фактично, не в своїй країні, майже повністю виселили сербів із їхніх територій. А все через релігію. Після смерті Броса Тіто, котрий об’єднав Югославію, албанці-мусульмани почали утискати сербів через те, що вони православні. Тут і донині можна побачити десятки закритих православних церков. Стерпіти такі випади серби не змогли, і почалися громадянські заворушення, які, фактично, переросли у війну. Довелося залучати контингент миротворців. Українців там було 115 чоловік, ми виконували роль поліцейських. Супроводили депутатів сербського парламенту в броньованій автотехніці, стежили за порядком під час заходів… 

– Чи доводилося тобі брати участь у бойових діях?

– Було й таке. Перші місяці служби пройшли без особливих інцидентів, поки не настало 17 березня. Цей день мені запам’ятався надовго. Ми виїхали на завдання за фактом захоплення сербами будівлі суду в м. Мітровіце. Свій вчинок вони мотивували тим, що суд є упередженим до сербів і поблажливим до албанців. Нам поставили завдання звільнити приміщення суду й не допустити масових сутичок. Тоді  задіяли близько 100 миротворців. Ми почали виводити людей, у відповідь серби стали палити автомобілі,  кидати у нас пляшечки з-під «Коли», в яких був бензин. А наостанок нас просто закидали гранатами. Тоді мене поранило кількома осколками, брата – десятками, а один наш товариш із Тернопільщини  загинув. Загалом же постраждало 20 чоловік. Згодом за ці бойові дії я отримав відзнаку МВС України.

– Важко було звикати до життя в новій країні, до нових звичаїв, побуту?

– Зовсім ні. Серби ж слов’яни, як і ми, мова їхня нам була зрозумілою. У них і звичаї, і навіть їжа в дечому схожі на наші. Клімат – такий же, як у нас. Часто їздили на екскурсії, були у Прачаніце. Це щось дуже подібне на нашу Києво-Печерську Лавру. Ми з ними, фактично, жили в мирі. Але так сталося, що саме від їхніх рук і постраждали під час згадуваної мною сутички. Інша річ албанці. Вони говорили арабською, їх було важко зрозуміти. Хоча там на словах усі ставилися до нас дружелюбно…

– Чи знайшов у Сербії друзів серед місцевого населення, вояків з інших країн?

– У Сербії ми, українці, товаришували з поляками та румунами. Хоча мали спільні навчання та відпрацювання з бангладешцями та пакистанцями. Але справді здружилися.  Зараз щороку 17 березня зустрічаємося в Тернополі на могилі нашого загиблого товариша, згадує­мо миротворчу бувальщину.

– А як до твого рішення їхати на службу в гарячу точку поставилися рідні?

– Від’їжджаючи в Сербію в 2007 році, я був одруженим, мав маленьку дитину. Звичайно, дружина не хотіла відпускати, але рішення вже  прийняв. Хотілося спробувати чогось нового, насправді військового. Та й заодно це була хороша можливість покращити матеріальне становище…

– Якби зараз запросили у гарячу точку, пішов би?

– Звичайно, без роздумів. Там немає нічого надзвичайного. Просто потрібна підготовка. Психологічна й фізична. Потрібно знати, що й для чого ти робиш. Мої дві місії по півроку в Сербії пролетіли напрочуд швидко. А в 2008-му нас від ООН передали місії Євросоюзу. Нині це вже історія. Але в мене є бажання потрапити з місією в Африку. Щоправда, не військовим, а аналітиком. Для цього вже підтягую свою англійську, і хто знає – може, найближчим часом…

Павло БІЛЕЦЬКИЙ, «Закарпатська Правда»

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-07
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)
Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)