«Я щасливий: мені все життя трапляються добрі й щирі люди...»

«Я щасливий: мені все життя трапляються добрі й щирі люди...»
Кожне життя – це маленька трагедія. Але хтось вміє перетворити її на красиву історію, яка викликатиме захоплення. Розмова з чоловіком, про якого йтиме мова, була найемоційнішою з усіх, які мені доводилося вести. 1 год. 40 хв. безперервних сліз. І добре, що він цього не бачив. Коли я домовлялася з ним про інтерв’ю, був страшенно здивований: «Писати про мене? Та у нашому університеті повно геніальних людей, професорів – тих, хто дійсно цього заслужив!!!»Володимир Чулей – завідувач лабораторії програмного забезпечення і підтримки користувачів аналітично-обчислювального центру УжНУ. Кандидат у майстри спорту із шахів. Йому 64. Він від народження сліпий. «Хоч я пам’ятаю, що колись бачив!». У півторарічному віці його возили на обстеження в Інститут академіка Філатова (Одеса). Переніс шість операцій, але так нічого і не змінилося. 

«А хіба варто щось змінювати? Інколи хтось там каже: … Бог забрав зір. Бог нічого не забирає, це не в Його природі, Він тільки дає. Моя ситуація – це примха долі чи природи. Та й це не важливо. Від цього мої можливості не зменшуються», – розмірковує пан Володимир. 

Базову освіту він здобув у Мукачівській школі-інтернаті для сліпих. Після її закінчення дуже хотів продовжувати навчання. Це був 1967. На той час в Україні були тільки дві спеціалізовані середні школи – у Львові та Харкові. Перше місто йому відмовило. А от Харків прийняв радо. Навчання у школі було дуже серйозним. Викладали вчителі-євреї. Особлива увага приділялася спорту та точним наукам. 

Далі – університет. Його мрією був філософський факультет КНУ ім. Т.Г.Шевченка. Але батько був проти. «Він сказав, що їм з мамкою важко буде самим – це ж так далеко. Краще вступати в УжДУ на математичний чи історичний. На останній я не захотів. А от з точними науками мав хорошу дружбу, тому згодився вступати на математичний». 

Так почалося студентське життя. Аби підготуватися до пар, одногрупники читали лекції вголос. Якщо викладач записував формули на дошку, він просив друга їх озвучувати – і так усе запам’ятовував. Перед іспитами чи заліками йому знову перечитували весь конспект лекцій. 

УжДУ Володимир Миколайович закінчив із відзнакою. Його запрошували до аспірантури. «Я повинен був відмовитися. Треба було б перечитати масу літератури, а хто б мені це робив?». Він залишився працювати в обчислювальному центрі тодішнього УжДУ, якому не зраджує вже 39 років. 

Одружений. Про дружину говорить з великою ніжністю і захопленням. Має доньку, якою пишається. Не любить крику – хай краще вдарять, але не кричать. Розпорядок дня у нього звичний: ранкова зарядка, молитва, прийом їжі, робота, дім. 

Колись він любив бігати. Але вже більше двадцяти років пробіжки замінив прогулянкою сходами. «Живу у дев’ятиповерховому будинку. Одного дня я собі подумав: чого сходи мають відпочивати? І давай щоранку 7-9 разів по них – уверх, униз… Ех, м’язи не можуть не радіти». 

Володимир Миколайович невибагливий в одязі, їжі. Єдине, чого не любить, – пшоняної каші. Ще навчаючись у Харкові, їв її кожного дня. Більше не може. Улюбленими ще з дитинства залишилися голубці та деруни. 

Він користується годинником, який «говорить»: підносиш до вуха, а тобі – «15:40». Та ж сама історія із комп’ютером, за яким він працює. Будь-яке наведення мишки коментує голос. Для мене це були хаотично вимовлені звуки, а для нього – орієнтири. 

Ми сиділи в кабінеті. Він витяг 3 великі книги, видрукувані шрифтом Брайля. «Це Євангеліє. Не просто улюблена книжка. Це найцінніше, що у мене є». У 40 років він познайомився із Біблією. Сьогодні, крім духовної літератури, більше нічого не може читати. На моє запитання «Хто Ви?» була така відповідь: «Християнин, який поганить це звання. Я дуже пустий і завжди прошу Господа, щоб дав мені час покаятися! 

Володимир Миколайович дуже веселий. Говорить багато пестливих слів: сонечко, дорогенька, дитинонько, радосте… Я прийшла до нього – він обійняв, я йшла – обійняв. Постійно чогось доброго бажає: «Най ти Бог дає здоров’я», «Бог тя най благословить», «Будь щаслива»… 

Під час нашої розмови у кабінет заходили працівники математичного факультету. Він знав, хто це, ще до того, як до нього заговорили. І яке там офіційне звертання?! – «Володьку», «Дитино», «Дорогенька»... 

Від життя нічого не вимагає. Приймає і тільки приймає. Ба навіть із думкою, що й на це не заслуговує. Його маленька мрія – поїхати до Гробу Господнього в Єрусалим. 

Він звик ходити без палички. Не через те, що впевнений у собі – просто навколо так багато добрих людей! 

Світлана Лапига, Медіацентр УжНУ.
Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

"Все на продаж" - ось стратегія агентів сіонізма... Дії уряду спрямовані на знищення України і винищення українців. Гросманоміка діє за "протоколами сіонськими"....
Веркблей (2017-08-20 10:28:29)
Все брехня,лично меня ни кто не спрашивал и знакомых тоже,а те про кого пишут кандидаты разве что на висилицу.g...
звичайний дядько (2017-08-19 21:59:14)
Агенти сіоністів знищують українців за "протоколами сіонськими" - руйнують охорону здоров"я та закуповують вакцини, що призводять до руйнації генетики......
Зоотехник (2017-08-18 11:40:32)
Ну так що, панове українці, допомогли нам гросманівські ляхи? Нахапали в Україні і втекли до Ляховщини......
Веркблей (2017-08-18 11:28:17)
Україні потрібна українська влада, щоб відновити державу після юдейського шабашу! Час вже прозріти!!!...
Запорожець (2017-08-18 11:21:43)