Людина-дощ. Режисери нерідко робили їх персонажами детективних серіалів

Людина-дощ. Режисери нерідко робили їх персонажами детективних серіалів

Кожен будинок, де то вирує, то затихає життя, має свої таємниці, свої нерозказані історії. Як і цей триповерховий котедж у підніжжі Чорної гори. Свого часу він будувався з надією на затишок і спокій для його мешканців. Добротну будівлю проектував умілий архітектор, який врахував запити й потреби сім’ї. Але життя й сподівання мають властивість мінятися. Далеко в морі помер чоловік дочки – мрійник, ініціатор присадибного ставка, від якого тепер залишився тільки мочар при дорозі, а дочка разом з дітьми вирішила назавжди лишитися в Києві, тим більше, що й відповідальна робота вимагала цього. А недавно не стало й господаря дому, і залишилася тільки Валерія Адальбертівна з сином, яким опікується майже 40 років, щоденно просячи в Бога сил та терпіння.

КИЇВ. МОЛОДІСТЬ. СУСІД АМОСОВ

«Людина дощу» — один із знаменитих фільмів, який розповідає про хворого на аутизм чоловіка, який завдяки своїй фантастичній пам’яті зробив багатієм рідного брата. Відтоді хворих на аутизм так і звикли називати – люди дощу, діти дощу. Режисери робили їх персонажами розважальних детективних серіалів, де артисти допомагали розплутувати кримінальні історії, учасниками науково-фантастичних сюжетів тощо, якось забуваючи, що для близьких людей догляд за такою дитиною є справжнім добровільним пеклом.

За радянських часів аутизм не визнавали хворобою. Валерія Мельниченко згадує ті часи – світлі, як і все, що відбувається у молодості, і разом з тим непрості внаслідок випробування, що випало на її долю. Головне, що поряд були люблячий чоловік і дочка Світлана.

Разом з чоловіком, який працював у Вищій партійній школі, пані Валерія переїхала до Києва ще в молодості. Тут вони стали добрими приятелями з людьми, чиї прізвища згодом стануть загальновідомі – наприклад, з Олександром Морозом і Іваном Плющем. Але серед подібних знайомств найяскравішою є історія сусідства з видатним українським хірургом Миколою Амосовим.

«Чоловік працював у Вищій партійній школі, тож посприяв свого часу, аби відомому хірургу виділили будиночок під Києвом, — розповідає жінка. — Це — прекрасний куточок, там чудова природа. Згодом наша сім’я також придбала невелику ділянку в цьому районі. Так ми стали сусідами знаменитого лікаря».

Микола Миколайович за­пам’ятався своїм дивовижним життєвим ентузіазмом, жвавістю, неабияким здоров’ям. «До Києва із нашої периферії потрібно було добиратися на електричці. Зранку, пам’ятаю, я поспішаю на поїзд, а попереду бачу — наш сусід, він також крокує до зупинки. І хоч я була на 20 років молодшою і вважала себе здоровою людиною, як не намагалася, а наздогнати Амосова не могла. Він крокував дуже швидко, та, зрештою, це був його повсякденний темп», — згадує Валерія Адальбертівна.

Із порад відомого лікаря жінці запам’яталася рекомендація не мити фрукти та овочі перед вживанням.

«На помідорі знаходиться більше поживних речовин, ніж усередині, любив повторювати Микола Амосов. Та, звичайно, з нашою екологією сьогодні подібні експерименти не варто проводити. Після аварії на ЧАЕС по газетах навіть рекомендували мити полуниці з милом», — додає жінка.

«ЛІКАР У БУДАПЕШТІ СКАЗАВ, ЩО Я ВСЕ ЖИТТЯ КАРАТИМУСЬ ЗА ПРИЙНЯТЕ РІШЕННЯ. ТАК І БУЛО…»

Коли дочці Світлані вже виповнилося 18 років, народився Богданчик. У перші місяці жодних відхилень помітно не було. Але з часом дитина почала тривожити своєю поведінкою – малюк не реагував, не відгукувався на звертання, часто впадав у істерику.

— Тому тривалий час родичі та знайомі дорікали, — згадує пані Валерія, — чому я не виховую дитину як слід: не вчу сина тримати ложку в руках, охайно одягатися, ввічливо себе поводити… Тим часом лікарі говорили протилежне – вважали, що я занадто хвилююся. Мовляв, я забагато очікую від Богдана, хочу зробити з дитини вундеркінда. Проте я ще з народження помітила, що з сином щось не так. Та, повторюю, мої візити до лікарів не мали ніякого успіху, медики запевняли, що з Богданчиком «усе нормально». І лише тоді, коли свідком нападу хвороби сина став лікар, мені нарешті повірили.

Свого часу жінка звернулася до послуг найпрестижніших клінік колишнього СРСР, відомих екстрасенсів, проштудіювала не одну наукову роботу на тему психічних розладів.

«Я шукала порятунку всюди, до кого лише не зверталася, — каже Валерія Мельниченко. — Був час, коли мені порадили віддати сина до багатодітної родини. Лікар наполягав, аби знайшла звичайну сільську сім’ю, в якій є багато дітей (10 чи 15), заплатила їм і віддала Богдана туди. Я вже подалася на пошуки названих батьків, як тут запротестувала вже власна родина. Мовляв, як це так, невже я сама не зможу виховати дитину як слід?!

Згодом за лікуванням жінка поїхала до Будапешта. У тамтешній клініці досить успішно лікували аутизм кількаразовим переливанням крові. Коли дитина ще маленька — до 4—5 років, — їй кілька разів «міняли» кров, і це допомагало. Проте лікарка наголосила, що йдеться про ризиковану процедуру. Небезпека для життя, мовляв, — 50/50. Молода мама знову порадилася із сім’єю, знову зустріла величезний спротив з боку родини. Мовляв, невже зійшла з розуму, аби так мучити дитину, якій просто треба трохи виховання. Але коли пані Валерія повернулася до Будапешта з відмовою, лікарка відповіла їй, що все життя картатиме себе за це рішення. Так і сталося, вона дотепер вважає той крок своєю найбільшою помилкою.

Хвороба сина змусила жінку звернутися і до нетрадиційної медицини. Стала доброю приятелькою ясновидця «діда Петра з Дивина» (Петро Утвенко), каже, що саме він вилікував епілепсію (яка супроводжувала аутизм) у її сина. Валерія Мельниченко навіть побувала на прийомі у відомої Джуни Давіташвілі, у багатьох інших цілителів. Та явних позитивних зрушень від таких відвідин не було.

Коли Богданові виповнилося 10 років, трапилася подія, що примусила сім’ю повертатися на Закарпаття.

В оселі під Чорною горою не все в темних тонах...

«ЧОРНОБИЛЬ ПОВЕРНУВ НАС НА ЗАКАРПАТТЯ»

«Після аварії чоловік ще довго не міг повірити у масштаби і наслідки екологічної катастрофи у Чорнобилі, — каже моя співрозмовниця. — Він був серед тих добровольців, що працювали в зоні вибуху, брав участь у ліквідації наслідків аварій. Звичайно, добровольцям видавали спеціальний одяг, який потім спалювали, покидаючи зону, всі приймали душ. Та що вартували ці заходи проти радіації?! Неподалік від нас був санаторій, в якому якийсь час жили ті, кого евакуювали із Чорнобиля. І вони вивішували випраний одяг неподалік від нашої ділянки, де був невеличкий сосновий гай. І буквально за рік там повністю висохли три сосни, що знаходилися найближче до «відпочивальників». Але чоловік усе-таки був впевнений, що всі чутки про небезпеку від вибуху реактора — звичайні вигадки. Пам’ятаю, ми навіть зробили з тих висохлих від радіації дерев стелажі й полиці для книг».

І тільки потім, коли офіційно було підтверджено статус Чорнобильської екологічної катастрофи, родина повернулася на Закарпаття. Зі свого дачного будиночка вони не взяли з собою ні меблі, ні розкішні килими, ні посуд. Все залишили там.

БУДИНОК ПІД ЧОРНОЮ ГОРОЮ ЩЕ ПРИНЕСЕ КОМУСЬ РАДІСТЬ

Згодом стали жити у Виноградові, але насичене міське життя, близькість сусідів не пішли на користь синові. Тому й збудували дім, у якому зручно почувався Богданчик.

Аутисти – люди справді незвичайні. Сьогодні жінка переконана: вони особливі та обдаровані. Просто їм потрібен спеціальний догляд та навчання.

«Я ніколи собі не пробачу, що свого часу забрала від Богдана піаніно. Він так імпровізував, на слух міг повторити будь-яку мелодію. Його хрещена, що працює у Київській консерваторії, не могла повірити своїм очам — як дитина може одразу запам’ятовувати такі складні твори! Про виняткову фотографічну пам’ять, здатність робити безпомилкові складні підрахунки нема що й говорити», — розповідає пані Валерія.

І таких прикладів безліч – серед аутистів стільки геніальних математиків, композиторів!

Але аутизм, вибачте, — далеко не екзотика. Це великі страждання хворого, які в цьому світі приносить усе – порушення звичного розпорядку, незначні зміни в гардеробі, не той смак страви, переміна погоди… Якщо подібне трапляється, то єдина надія — на рідну матір і єдиний спосіб попросити порятунку — це… бити, кусати, душити найріднішу людину, тобто дати їй знати, що тобі дуже боляче. Сотні фізичних ран Валерії додалися до душевних, поки навчилася безпомилково передбачати й запобігати, оберігати від можливої травми.

У 72 роки це не так і просто. Тепер у Валерії Адальбертівни найбільша мрія – продати цей розкішний будинок і переїхати у Берегово, туди, де поряд буде чимало фахівців і медсестер, здатних кожної миті надати фахову поміч. Свого часу місцева райдержадміністрація обіцяла викупити цей котедж під будинок сімейного типу, і це, вважає Валерія Адальбертівна, був би найкращий варіант. Від цього стало б легше і їй, і синові, і дітям-сиротам.

Христина ГОРВАТ, газета «Новини Закарпаття».
м.Виноградів

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-04
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)
Родненький,на когож ты нас покинул? А вообще 2 жулика....
Jktu (2016-11-30 18:55:10)
Новости. Москва." Россия создала танк, аналогов которому не существует" (как и упомянутого танка;))....
Русин (2016-11-30 15:05:27)
Очень странно, люди допущенные до самых сокровенных государственных секретов, так просто могут поменять страну проживания. Пока бывшие укр. чиновники будут так легко перебираться на пост. место житель ......
Вано (2016-11-30 14:26:10)