Люди на смітниках. Це і двірники, і колишня головна бухгалтерка, і екс-працівник краєзнавчого музею...

Люди на смітниках. Це і двірники, і колишня головна бухгалтерка, і екс-працівник краєзнавчого музею...

Ужгородський автовокзал. За огорожею – смітник як смітник для чеських 9-поверхівок, що на проспекті Свободи. Таких по місту – чимало. Як і звичайне, звичне явище, коли в контейнерах копирсаються знедолені. Здебільшого це роми. Але не тільки. Одне слово, я вирішив поцікавитися, які життєві обставини спонукують людей опускатися до того рівня, коли сміттєвий контейнер перетворюється на одне з джерел існування.

«Чоловік украв сина від мене»

Отже, 44-річна циганка Ірина Горват, по-діловому сховавши 10 гривень у кишеню, усміхаючись розповідала про себе й свої будні: «Я росла на Шахті. Моя мама народила 11 дітей, тобто футбольну команду. До речі, лише одна сестра пішла на той світ. Я рано вийшла заміж – у 16 років. За грузина. Тоді й з’явився у нас хлопчик. П’ять років ми з Наджафом жили в Грузії, тоді розлучилися. Я повернулася в Ужгород. Сама – без сина. Чоловік украв його від мене». До речі, коли намагався дещо уточнити в Ірини, то вона, мовити б, заплуталася.  «Згодом я мала другого чоловіка – цигана Юру, уже живе на небесах… Усе життя працюю прибиральницею, двірником. Нині щодня підмітаю в Новому районі. Але хіба можна прожити на 900 гривень?! Тому після обіду звикла ходити по смітниках. Звичайно, це залежить від погоди, настрою, бажання. Збираю одежу, взуття для своїх племінників. Бог мені більше дасть, якщо буду іншим допомагати. Також  пляшки, банки здаю. Тяжкий світ! Адже кожний день треба щось їсти. Кілька років тому в пакеті знайшла 200 гривень. А інакше все в мене одноманітно тече. Маю дах над головою. Сама живу в сестриній двокімнатній квартирі на вулиці Артилерійській. Н-но, відпускаєте вже мене?» – запитала з гумором Ірина, смачно закурилася й продовжила копирсатися в контейнерах…

«Це мій смітник!»

Наступного дня мені пощастило поспілкуватися з чотирма людьми. Перший, на кого натрапив, – 61-річний Анатолій Пертін – колишній сантехнік… краєзнавчого музею. «Родом я з Хмельниччини, а саме зі села Турівки Теофіпольського району. У молодості працював комбайнером, трактористом. Женився. Ростили з дружиною трьох дітей. Розлучилися давно – у 1981 році. Згодом доля мене звела із закарпаткою Діаною. Ось так  опинився в Ужгороді. Дев’ять років пропрацював в Ужгородському замку. А дружина померла кілька місяців тому, Царство їй Небесне! З квартири на вулиці Шопена мене вигнали родичі Діани. Відтоді й живу на вулиці, ходжу по смітниках, ночую просто неба. Відколи стало зимно, живу на вулиці Тіхого, біля гарячих труб. До того ж брат дружини забрав мою пенсію», – спокійно, без будь-яких емоцій наголосив Анатолій Пертін. «Як забрав пенсію? Деталізуйте, будь ласка», – знову намагався уточнити. «Ось так – забрав і все!» – різкувато відповів дідо…

Раптом нашу розмову перервала п’яна й агресивно налаштована циганка Єва Адам, мовляв, це її смітник, і вона тут дає всім роботу, а мені ліпше піти, цитую, «на…». Я спробував тактовно заспокоїти жінку, але нічого не вийшло. Навпаки – циганка вперто наступала, кричала на всю околицю, намагаючись вирвати з рук фотоапарат. Довелося з Анатолієм Пертіним відійти вбік. «Як і всі, збираю одежу, пляшки, металеві банки, макулатуру і здаю. За день можу назбирати й на 20 гривень. Зі смітників не харчуюся. Тобто або купую їжу, або радію тому, що добрі люди принесуть. Планую повернутися в Турівку до синів. Іншого виходу не бачу», – завершив дід. Ясна річ, я і йому дав 10 гривень.

«У в’язниці мені було набагато ліпше, ніж тепер»

Наступним співрозмовником виявився також бомж – 49-річний ром Володимир Рац. Що цікаво: сам напросився, сподіваючись, що допоможу йому зробити новий паспорт. «Я ужгородець. Читати й писати не вмію. Вперше відсидів у тюрмі в брежнєвські часи за те, що вкрав у чоловіка з двору труби. Знаєте, я був худим, маленького зросту, тому мене друзі часто просили пролізти і туди і сюди. Ну я й крав, доки не впіймали. Повернувшись із Ковеля (місто у Волинській області. – М. Ф.), одружився. Ми з дружиною працювали двірниками. А після смерті матері і дружини я по-чорному запив, кинув роботу. Позаторік тут, на автовокзалі, в одного пасажира вкрав 300 гривень. Відсидів за це рік і два місяці в Маневичах (селище у Волинській області. – М.Ф.). Наприкінці жовтня повернувся. По дорозі додому напився й загубив паспорт. Чому залишився без житла? Та бо рідна сестра мене жорстоко обманула… Вірте чи ні, але мені у в’язниці було набагато ліпше, ніж тепер. Там чудово годували, щосереди ув’язнені ходили в лазню, їм регулярно міняли постільну білизну. Хазяїн зони на прізвище Рибак – золотий чоловік!.. Натомість тут я сплю або просто неба, або в під’їздах на гарячих трубах, часто немитим і голодним. Це катастрофа!» – узагальнив Володимир Рац і легко заплакав. Оскільки здоров’я йому не дозволяє працювати, тому й жебракує на автобусному й залізничному вокзалах або риється  в сміттєвих контейнерах. На прощання я дав чоловіку 7 гривень.

Знову втрутилася п’яна циганка Єва Адам, правда, вже з іншою вимогою. «З вас 20 гривень – і я також щиро розповідаю про себе», – безцеремонно поставила перед фактом. «А, може, 10 досить?» – жартома парирував. «Добре, хай буде 10. Але відразу!» – скомандувала… «Я з Радванки. Мені 44 роки. Маю 4 дітей і 10 онуків. Якби ви знали, які в мене гарні онуки!.. А по смітниках я з дитинства ходжу. Для мене це звична робота. Я тут працюю двірником. Відповідаю за чистоту навколо 9-поверхівок. Я чула, що Володя не знає ні читати, ні писати, а я знаю! Досить?» – голосно запитала, ледве тримаючись на ногах. «Досить, досить!» – я намагався відчепитися, направившись до згорбленої у три погибелі бабки Маші, яка викликала в мене найглибше співчуття. Циганка пішла за мною…

Начальник відділу залізниці

Життєва драма 75-річної ужгородки Марії Надь, котра родом із села Люта Великоберезнянського району, якщо не шокувала, то принаймні глибоко зворушила. «Майже рік тому я попала під автобус. Вночі це трапилося – на зупинці. Знайому буфетницю, що стояла поруч зі мною, автобус збив насмерть, я ж опинилася під колесами. Довго лежала в лікарні. Ми з донькою Мар’яною жили в однокімнатній квартирі на проспекті Свободи, ось тут, через дорогу (показує рукою). Донька працювала в магазині. Зіпсувала комп’ютер, який коштував 8 тисяч гривень. Директор магазину вимагав відшкодувати. І допоки я лежала в лікарні, Мар’яна, по суті, без мого дозволу продала квартиру. Так я опинилася на вулиці гола й боса», – бабка про це розповідала так спокійно, ніби про погоду. Виявилося, що Марія Надь – з вищою освітою. «Я закінчила економічний факультет Ужгородського університету. Все життя пропрацювала на залізниці начальником і головним бухгалтером відділу робочого постачання № 5. Я відповідала за всі буфети від Сянок до Лавочного. Уже давно – 20 років – на пенсії. А бомжую лише три тижні. Донька ж махнула в Москву на заробітки… До речі, 16 листопада зі мною трапився прикрий випадок. Взявши на пошті пенсію – 1070 гривень, випадково зустріла свою знайому з села Глибокого. Її прізвисько Хом’як, бо обличчя, як у цієї тваринки. Вона й запропонувала переночувати в неї. Я погодилася. Все-таки це ліпше, ніж тут, під деревами. Але перед тим ми зайшли до одного діда випити. Дві пляшки горілки на трьох далися взнаки. Я міцно заснула – і гроші пропали. Тепер мучуся й жду 16 грудня. Тим паче щодня мені лікар дає уколи. За 10 гривень… Я вже кілька днів тут не сплю, бо холодно. За 400 гривень буду винаймати куток у квартирі. Хазяїн наказав узяти лише найнеобхіднішу одежу, тому ця тут і лежить на землі, висить на деревах і мотузках, сушиться», – пояснила бабка.

Я зазирнув у гаманець. Там була лише 200-гривнева купюра. Довелося піти на вокзал розміняти її в касі. Неждано нарвався на Володимира Раца. «Я вам дав цінну інформацію, а отримав лише 7 гривень. А ви ж за матеріал дістанете великі гроші. Дайте ще хоч 10 гривень», – ображено і реально настирливо клянчив. «Так-так, ду-у-же великі», – відреагував  я, давши ще п’ятак. Натомість Марія Надь, беручи червінець, сказала по-російському: «Я вам зверски благодарна! Кстати, я вам их верну 16 декабря».

 

Михайло ФЕДИНИШИНЕЦЬ, «Старий Замок»

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-09
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)