Історія про дядю Мішу, який просить милостиню на ужгородських вулицях

Історія про дядю Мішу, який просить милостиню на ужгородських вулицях

 Науковці опитали мешканців одного з українських міст, що спонукає їх подавати милостиню. Найчастіше причини емоційні: жаль – 45 % досліджуваних, співчуття – 10,3 %, настрій – 1,5 %, любов до себе – 4,3 %. Раціональні причини були наступні: коли є реальна потреба у людини – 7,5 %, щоб допомогти – 5,7 %, обов’язок – 3,4 %, з наявності дрібних грошей – 2,3 %, «аби відкупитися авансом перед долею і самому не дійти до такого життя» – 1,5 %.

 Навряд чи хтось із ужгородців ні разу не бачив чоловіка, що сидить у центрі міста поблизу магазину «Карпати». Він там у будь-яку пору року, незважаючи ні на спеку, ні на дощ чи сніг. Чоловік без ніг і практично не бачить. Йдучи повз нього, нерідко задавалася питаннями: «Хто він? Чому тут? Чи є у нього родина? Яким було його життя раніше?». Зрештою, зважилася підійти…

 «Я не годен бути вдома»

 – Добрий день! Візьміть, будь ласка, – кажу, тицяючи десятигривневу купюру.

– Дай, Боже, здоров’я!

– Скажіть, чи можу з вами поспілкуватися? Я – журналіст.

– А журналістом робите давно?

– Та вже 14-тий рік.

– А вистачає грошей? А які квіти любите: ті, що в городі ростуть, чи ті, що в полі? Ви вірите в знаки зодіаку чи забобони? Що любите їсти приготовити? – влаштував мені допит чоловік.

– Звати вас як? – питаю, скориставшись паузою.

– Михайло. Багато хто кличе «дядя Міша».

– А років скільки?

– 59, – каже, і, не чекаючи наступного питання, додає, – народився у Вінницькій області. На Закарпатті живу з 1964 року. Робив тут (в Ужгороді – Авт.) на машзаводі літєйщіком (ливарником – Авт.). А до того на «діком сєвєрє» строїтєлєм. То було у Тюменській області. Кочегарку, тротуари, причал… Все, що треба, то й строїв. А ще я в Одесі робив 5 років на заводі «Металіст». Його вже нема. А виписка мені прийшла, що лише 2 роки. Я писав про помилку, а вони сказали, що в архів треба йти. А хто туди піде? Коли я був на ногах, то робив у селі (чоловік проживає у селі Середнє Ужгородського району – Авт.) водопровід на всю вулицю, тоді мені ніхто не платив за роботу. Коли ж ішов розраховуватися за воду, то бухгалтерка гроші не взяла. А прийшов другий керівник і звинуватив, що я не платив… Тепер у мене борг десь у півтори тисячі гривень. І вже майже рік, як воду відрізали. Куди вже не звертався. Уже порадили йти до прокурора.

– А як же без води живете?

– Оце їдемо з Ужгорода з сусідами, то веземо мені води пляшку. Вистачає, аби їжу приготувати.

– А хто вам готує?

– Сам.

– Як?

– Отак: тут у мене (показує справа від себе – Авт.) – невисока плиточка, то я собі роблю. Тут – кран з водою був, поки не відрізали. Тут – поріг, тут – кімната. Я сам можу і до церкви піти. Дорогу знаю.

– А що готуєте?

– Люблю дуже макарони з капустою та зі шкварками… Але улюблена страва – кремзлики.

– Давно у вас проблеми із ногами?

– Уже 14 років після операції. Спочатку тут, вище п’ятки, була рана. А потім кістку зачепило. Мені казали йти до народних цілителів… Треба було якісь ліки. Не було грошей, то і не лікувався нормально.

– А з очима?

– Та вже три роки, як дуже слабо бачу: туман перед очима. Лікарі кажуть, що 2% катаракти, глаукома. Я чув по радіо про лазерну корекцію зору, та лиш не знаю, що вони лікують: чи глаукому, чи що… Мені казали, що на одне око треба 3,5 тисячі гривень. Де я такі гроші візьму?

– А родичі у вас є?

– Родичі є… Діти розійшлися. Один приходить, інколи другий, а з третім не в ладах, – каже Михайло і дає зрозуміти, що на цю тему не має бажання спілкуватися.

– Чия ідея виходити сюди, у центр Ужгорода?

– Моя. Я не годен бути вдома. Я привикший уже і до вітру, і до дощу. Я нічого ні у кого не прошу. Хай мені ні копійки ніхто не дає, – я все одно виходитиму до людей.

– Чому саме на це місце?

– Тут просто дах: захищає від негоди. Я мав амбрелу (парасольку – Авт.), але її вкрали. Я тут майже кожен день до 6 вечора. Сусіди йдуть на роботу, і я з ними прошуся. Бо не можу вдома сидіти. Мене звідси і міліція вже гнала… А я пішов до церкви і знов сюди повернувся. Не можу я.

– Як до вас ставляться перехожі?

– Люди іноді підходять, розпитують. Іноді питають, що купити. Я тоді прошу їх придбати мені пляшку води, та й більше мені не треба. Люди добрі. Ходять на заробітки. Тепер вже у Росію не підуть. То куди підуть? У сторону словаків, може...

– А скільки в середньому за день ужгородці жертвують?

– Мені вистачає на молоко, воду. Бензин, щоб мене привезли. В день десь 50 гривень в середньому виходить.

– А маєте мрію?

– Мрію про пасіку. Маю один вулик. Ото сусід допомагає за ним доглядати. Я йому розказую, як робити. Треба би хоч 2-3 вулики.

Я радіо люблю слухати. Українські пісні. Службу зранку, о 6 годині, слухаю. А потім – гімн України. І новини. То біда, що робиться. То всьо Росія винувата… Їм (росіянам – Авт.) і двох-трьох Україн мало буде. А вона всього одна… Там від Урала до Владивостока – воєнні заводи. Роблять оружіє. Вони за півгодини завоюють Україну. Якщо хтось поможе, то ні...

– А чим можна вам допомогти?

– Ви мені нич не поможете. Воду не підключите. Та що зробите? Ото йдіть та купіть мені пляшку води, якщо хочете… Візьміть гроші, – каже, протягуючи мені купюри.

– Та ви що? Не треба ніяких грошей! Зараз принесу. До речі, а гроші як рахуєте?

– Пальцями мацаю. Оце – гривня. Правда?

– Правда, – кажу я, йдучи до найближчої «абецешки» і думаючи, як же допомогти чоловікові.

 «Холодний душ»

 Телефоную в Середнє, натрапляю у сільраді на заступника селищного голови Віталія Плешу. 

– А-а-а, Михайло? Той, що Терлецький? Звісно, знаю такого. Жебракує в Ужгороді. Його дружина із сином привозять щодня. Син – таксистом працює. Можу вам фотографії показати. Навіть номер машини, на якій їздять, повідомити, – каже пан Віталій.

– Як?, – питаю розгублено, – але ж він казав, що живе сам і допомагають сусіди...

– М’яко кажучи, це неправда.

– А що там з водою?

– У них воду, скажімо по правді, в першу чергу сусідка відрізала, бо труба йшла через її ділянку. А у них у хаті нема не тільки води, але й газу і світла. За борги відключили – не платили ж ні копійки.

 

* * *

Відчуття розгубленості не полишає. І тоді вирішую, що для встановлення істини необхідно бодай іще одне джерело. Користуючись тим, що в селах всі один одного знають, набираю перший номер, що приходить у голову. 72-13-...

– Слухаву...

– Добрий день, то Середнє?

– Ай.

– Скажіть, будь ласка, у вас в селі проживає чоловік Михайло. Він без ніг.

– Є такий.

– Скажіть, а він сам проживає?

– Ні. Коло жони та й сина.

– Точно? Не сусіди допомагають?

– Ні. Мають машину: чи то «Жигуль», чи «Москвич»… Я ся не розуміву. Но знаву, што він ся сам просить в город (місто – Авт.), оби го везли.

–… зрозуміло. Дякую дуже!

 

* * *

Який відсоток із того, що розказав Михайло, є правдою, тепер уже важко сказати. Здається чомусь, що все, окрім історії з сусідами. На думку психологів, такий прийом людина, що перебуває у подібному становищі, як Михайло, може використовувати у двох випадках: якщо їй про це строго наказали або ж якщо їй соромно. Як би там не було, доля цього чоловіка не є легкою. І це бачить кожен, хто йде вулицею Корзо. Хоча, звісно, хотілося б розраховувати на чесність того, кому допомагаєш.

Джерело:Ярослава Матвійчук, газета «Унґвар»

 Ісус Христос казав: «Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мат 5:42). Однак у «Дідахе» (Навчання 12-ти апостолів) зазначено: «Нехай твоя милостиня запітніє у тебе в руках, перш ніж ти дізнаєшся, кому подаєш». Про розбірливість у подаванні милостині говорить і Отець та Вчитель Церкви св. Василь Великий: «Потрібна досвідченість, щоб розрізнити насправді нужденного і того, хто просить через захланність. І хто дає пригніченому бідністю, той дає Господу і від Нього отримає нагороду; а хто дає всякому пересічному – той кидає псу, який докучає своєю нав’язливістю, але не викликає жалості своїм убозтвом».

Поради, безумовно, хороші, але є небезпека, що милостиня так і залишиться пітніти у долоні, доки не знайдеться бездоганний жебрак. Та й хто візьме на себе сміливість визначати, гідна ця конкретна людина милостині чи ні? Саме тому багато духовних авторитетів радять просто давати тим, хто просить, а все інше доручити Богу. «Пусти твій хліб на воду: по довгому часі ти знайдеш його знову» (Проп 11:1), а Бог хай визначає, до кого та вода занесе хліб.

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)
Не хочу никого оскорбить,НО закрадывается сомнение в адекватности авторов законопроекта.Они представляют СКОЛЬКО ЭТО СТОИТ.Может для цветущей страны для которой кредиты МВФ пыль,это не проблема???Може ......
простофиля (2016-12-06 22:26:34)
Ну и где же запись? История с компроматом точно напоминает анекдот о неуловимом Джо....
Федя (2016-12-06 20:57:36)