Про службу ужгородця в зоні АТО і про мамині переживання

Про службу ужгородця в зоні АТО і про мамині переживання

Вікторові Поршуну – 20 років. Сьогодні він – випускник Національної Академії Державної прикордонної служби України. А ще місяць тому хлопець разом зі своїми однокурсниками перебував у зоні АТО.

Це його мама першою почала збір продуктів і одному із супермаркетів Ужгорода і відправляла їх на Схід. Після неї волонтерством «захворіли» десятки ужгородців, а згодом – мешканці інших міст України.

Сьогодні Вікторія Плавайко спокійніша, адже син після 50-денного перебування покинув зону проведення антитерористичної операції. Тепер її серце болить за інших синів, які щодня змушені перебувати у «гарячих точках» нашої країни. Про ті неймовірно складні для неї 50 днів Вікторія розповіла «Унґвару».

 «Я зрадником ніколи не буду»

– Віктор дуже хотів стати військовослужбовцем, – розповідає Вікторія. – Після 8 класу вступав до Суворівського військового ліцею у Львів. Не пройшов. Але ідею не полишив – все одно хотів стати військовим.

Після 11 класу вступив до Академії у Хмельницькому. Спочатку я просто не заважала синові йти до мети, потім почала активно підтримувати.

Коли їх відправили на Схід, у мене перед очима був суцільний жах. Я свого часу подивилася фільм «Брестська фортеця», і ці кадри щодня поставали в уяві. Думала, збожеволію: ми на порозі війни, і наші хлопчики там.

Їх відправили одними з перших, як тільки почалися заворушення на Сході. Це – курсанти 3-4 курсу.

«Порозбивали» на загони по 15-20 осіб і – охороняти кордон. Вітька був у селі Василівка Донецької області на кордоні з Росією.

Слава Богу, всі їхні повернулися цілими. Я його потім питала, чи було щось таке… Дуже небезпечне. Виявляється, так. Але про це я вже дізналася, коли він повернувся.

У загоні Вітьки ще дружні хлопці попалися: коли складна ситуація виникала, то гуртувалися, шуткували. А в декотрих загонах у хлопців здавали нерви… Пережили вони багато. Було таке, коли сказали: «повна бойова готовність», розставили на позиції і сказали стояти «до останнього». Я сиджу, слухаю, а волосся дибки.

Коли почалися активні військові дії, я так плакала! Нічого не могла робити. Телефонувала йому і плакала. Казала, що приїду, огрію його чимось важким, запхаю у машину, вивезу звідти, і на все мені начхати. А він мені: «Я сюди з хлопцями приїхав, і звідси поїду разом з ними. Я зрадником ніколи не буду».

З одного боку розуміла, що він мій син і треба його оберігати. З іншого – що він є дорослою самодостатньою людиною. Моя бабуся у ті дні казала, що він сам обрав бути військовим, тому я мушу навчитися жити з цим, маю бути готова, що в будь-який момент щось може статися, і його відправлять туди.

У той період я не готова була взагалі нічого чути. Тоді й чоловік почав казати: «Ну що зробиш? Забереш його, вивезеш за кордон і зробиш дезертиром? Хочеш зіпсувати йому життя?». І тоді мене «попустило».

Коли Вітя повернувся, я побачила, що за цей період він дуже подорослішав. Якесь інше ставлення до життя стало. І погляд інший…

Коли він був у зоні АТО, ми багато переписувалися через смс. Я вимагала від нього кожні півгодини давати про себе чути. Якщо більше години не писав, то все… Місця собі знайти не могла.

 «Син нічого не просив, казав, що все добре»

– Ідея про те, що треба збирати допомогу, виникла якось раптово. По-перше, мені набридло сидіти вдома і ревіти. Я навіть працювати не могла себе змусити. По-друге, побачила у новинах, як у Житомирі просто на машину збирають допомогу військовим, і спитала себе: а чого ми не можемо так само?

Зателефонувала друзям, і во­ни підтримали мене. Рекламне агентство абсолютно безкоштовно виготовило плакати із закликами допомогти, майки. «Дастор» пішов назустріч, дав склад. Приєднався «Вопак».

Гроші від людей ми не брали, але їх все одно приносили. На них ми закупили спальники, дощовики, шапки.

Те, що у хлопців є якісь потреби, я буквально «вижала» з Вітьки. Син нічого не просив, казав, що все добре. Але я почала кричати, сваритися і вимагати вислати фотографії. Тоді багато чого дізналася. Але у них було ще більш-менш нормально, а в інших загонах – жах. Друг Віті, що був у Херсоні, розповідав, що їм раз на тиждень привозили воду, щоб вони могли помитися.

По-друге, чому ще допомогу почали збирати? Там місцеве населення було дуже налаштовано проти них. Вони солдат у магазини не пускали. Я б могла прислати гроші, а що б це дало? Коли хлопці заходили у магазин, їх із криками «Геть, бандери!» виганяли. Провокували їх. Тоді й вирішили, що треба хлопцям допомогти. На той момент їм виділяли на добу дві банки якоїсь риби і буханець хліба.

Коли почали збір продуктів, мені треба було повідомити командуванню. Я телефонувала у Донецьку і Луганську області. Вони зраділи. Як виявилося, хлопцям не менш важливою була і моральна підтримка. Вони такий лист мені написали в коментарях до інформації на одному із наших місцевих сайтів, що я сиділа вдома і умивалася слізьми.

Потім цю волонтерську ініціативу підтримали інші ужгородці. За ними – люди з інших міст України: Дніпропетровська, Запоріжжя, Рівного. Тоді я навіть не замислювалася, що саме відбувається. В одному з інтерв’ю сказала, що хотіла б, аби, глянувши на нас, люди з інших міст теж долучилися.

Мені хотілося допомогти, і я тільки рада, що так сталося. Хтось допомагав грошима, хтось – продуктами. Щоправда, були такі, котрі вважають, що їх це не стосується, хоча й гроші вони мають. А були випадки, коли бабуся несла практично останні 200 гривень зі словами: «Візьми, дитинко».

Ми ж коли збирали допомогу, стояли з колегою з ранку і до вечора. П’ятниця, субота, неділя… Я думала, що з ліжка не встану: так горло боліло і ноги...

Ми стільки вислухали! Я плакала, коли бабусі-пенсіонерки приходили з пачечками «Мівіни», щоб хоч щось покласти, а поруч йде молоде, перебачте, бидло, і нахабно сміється… Мене потім питали, чи були місцеві політики, чи допомагали. Були. Не хочу називати прізвищ, але були і такі, що долучалися, і такі, що проходили повз.

На другий день ми були більш стійкими. Та і люди з часом стали більше довіряти. Ми відправляли з доставкою на місце, все конт­ролювали. Доходило все. А ми щоразу отримували звіти-фоторепортажі.

 * * *

Тим матерям, котрі чекають своїх синів зі Сходу, я б порадила триматися і молитися. Я ходжу до церкви, але не так, щоб дуже часто. А тут прийшла і питаю, яку службу мені замовити. Виявилося, що є спеціальна – за військовослужбовців. Це якраз те, що потрібно зараз хлопцям. А матерям потрібні сили і терпіння, бо це дуже важко.

Я не можу дивитися новини. Спати не можу. Нема нічого дорожчого за людське життя. А для матері нема нікого ріднішого, ніж власна дитина. Сказати, що я дуже люблю свого сина – це нічого не сказати. І пишаюся.

Ярослава Матвійчук, газета «Унґвар».




Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-02
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)
Родненький,на когож ты нас покинул? А вообще 2 жулика....
Jktu (2016-11-30 18:55:10)
Новости. Москва." Россия создала танк, аналогов которому не существует" (как и упомянутого танка;))....
Русин (2016-11-30 15:05:27)
Очень странно, люди допущенные до самых сокровенных государственных секретов, так просто могут поменять страну проживания. Пока бывшие укр. чиновники будут так легко перебираться на пост. место житель ......
Вано (2016-11-30 14:26:10)