Сергій Федака про смак дірки з бублика

Сергій Федака про смак дірки з бублика

Сергія Дмитровича Федаку знають чи не всі в університеті, Ужгороді й на Закарпатті загалом. Він невтомний трудівник, який уміло поєднує наукову, викладацьку діяльність із журналістикою і письменництвом. Професор завжди поспішає, але його зустрінеш на всіх культурних подіях міста і краю. У цьому ж ритмі він встигає видати кілька книжок на рік...

 

Із Сергієм Дмитровичем можна довго говорити про все і всіх. І завжди буде цікаво. Можливо, колись і з нашим професором вийде груба книга, подібна до «Розмови з Гете» Йоганна Петера Еккермана. Сьогодні, напередодні ювілею нашого професора, ми вирішили поговорити про те, з чим пов’язане його життя вже понад 30 років – про університет, про студентські роки і студентство… Про все на світі і про Сергія Дмитровича.

ПЕРШІ ЛЕКЦІЇ, ПОЧУТІ В УНІВЕРСИТЕТІ, НАГАДУВАЛИ ХОҐВАРДС

— Чому Ви вступили саме до Ужгородського університету свого часу і чому обрали історичний факультет?

– Так ся стало. І не було на те жодної ради. Як писав класик, напевно, «так хотіли небеса...» Десь у космічному Інтернеті щось перемкнуло, аби я назавжди лишався саме тут, усередині Карпатської підкови, дихав саме цим повітрям (дуже забрудненим в Ужгороді, але ж рідним), займався саме цією історією. Це ілюзія, ніби людина чи тварина –  щось цілком автономне. Насправді, мурашник чи бджолиний рій, косяк риби має більше ознак єдиної системи, грубо кажучи – єдиного організму. Так і людські спільноти. Скажімо, отой досить різношерстий, але все одно цілісний конгломерат, який звуть закарпатцями. У якийсь період своєї історії цей надорганізм потребував хліборобів, в якийсь – лісорубів, колись – солекопів, колись – воїнів. Десь з’явилося соціальне замовлення на істориків, і під цю рознарядку потрапив саме я. У Кобо Абе є фантастична повість «Жінка у пісках». Там головний герой опиняється в піщаному рівчаку, всередині якого є цілий хутірець, потім намагається звідти видряпатися, але все марно, причому не тільки через сипучий пісок. Закарпаття – теж отака вирва, комусь і вдається з неї вискочити, але потім однаково засмоктує назад. Тож краще одразу розслабитися й спробувати обернути це собі на користь. 

   — Пригадайте перші лекції, які слухали на істфаку. Що найбільше запам’яталося?

– Це нагадувало Хоґвардс. Хоч казки про Гаррі Поттера тоді ще не було, але викладачі та й уся атмосфера сприймалися як щось чаклунсько-відмацьке, не від світу сього. Це принципово різнилося від школи. Звісно, вразив Едо-бачі – в миру Едуард Альбертович Балагурі. Це була людина-оркестр, один із багатьох, хто тоді реалізовував себе то всупереч обставинам, то вміло сідлаючи їх. Він мав лекцію якраз 1 вересня. Вже тоді був живою легендою закарпатської археології, чию популярну книжку я читав ще школярем. Він любив життя, і воно відповідало йому взаємністю. Я небагато дістав від нього суто професійних знань, умінь, навичок, зате по-людськи узяв дуже багато. Здається, він на той час давно вже розчарувався у можливості посіяти в студентські голови щось розумне, тому зосередився переважно на доброму і вічному. Потім навіщось став деканом, але навіть на цій посаді лишився людиною.  

Яків Ісакович Штернберг – людина з дивовижною ерудицією, погаслими очима і якимсь внутрішнім реактором. Він був живою ілюстрацією Соломонової притчі, що «во многая мудрості – многія печалі». Саме від нього вперше почуто про багато загадок закарпатської історії.

Томаш Михайлович Сопко – медієвіст від Бога. Правда, кому в радянські часи потрібна була та медієвістика?! Тільки йому самому, але цього йому було цілком достатньо. Це був стоїк до мозку кісток. Нагадував сивого священика, готового щодня служити навіть у порожньому храмі. Та по суті таким і був. 

Василь Васильович Пальок – спершу викладав мені історію України буржуазної доби, а потім був одним із перших колег на кафедрі історії України (коли вона виокремилася 1990 р. з кафедри історії СРСР і УРСР вже як окрема одиниця, нас там спершу було всього п’ятеро). Іншим таким був Василь Петрович Мельник – читав уже радянську добу. Два дуже колоритних представники Іршавщини зі специфічним акцентом, ще більш незнищенним почуттям гумору і купою улюблених словечок. В усьому іншому – дуже несхожі. Чомусь цілком тепло поставилися до мене. А ще один шматок української історії читав Михайло Васильович Троян – легендарний наш краєзнавець. Це були чесні майстри, не схильні до браку, показухи і пустослів’я. Непоказні атланти, на яких тримався факультет. Я свідомо сказав тільки про покійних, бо саме вони найбільше потребують нашого доброго слова. 

МРІЇ ЗБУВАЮТЬСЯ ТІЛЬКИ ТОДІ, КОЛИ НА НИХ НЕ ЗАЦИКЛЮЄШСЯ

- — Яким ви були студентом?

– Нудним і не схильним до світського життя. Усяка там громадська діяльність чи спорт з художньою самодіяльністю – то було не моє. Написати про мене щось цікаве тоді було би неможливо. А.Пуанкаре казав, що в житті є тільки два задоволення – вивчати математику і викладати її. Ну, це він дуже загнув. Але тоді я жив десь за цим принципом. Оскільки викладати чи хоча б писати про історію ще не доводилося, то майже весь час займався її вивченням. Це була дивна доба, ще до Інтернету. Щодня багато годин сидів у читальному залі, ще більше читав бібліотечних книжок удома. Досі відтоді лишилися центнери виписок і конспектів. Кажуть, що справжня освіченість – це те, що лишається, коли забув увесь той емпіричний фактаж, який вивчав. У сухому ж підсумку все одно щось лишається. От воно і є саме те. Не знаю. Я поки у старечий склероз не впав, але все-таки пробую відчути оте, що лишається між рядками, пізнати смак дірки, яка лишається, коли бублика з’їдено. І ще мені здається, що тогочасні студенти були щасливіші за нинішніх, хоча це суб’єктивно.

— Про що мріяли в студентські роки і чи мрії вже здійснилася?

Привабливість студентського життя в тому, що тоді ні про що не мріється. Це найбільші розкоші. Бо мрії збуваються тільки тоді, коли на них не зациклюєшся. Неможливого взагалі не існує, людина здатна досягти чого завгодно, але переважно тоді, коли воно вже й на біса не потрібно. Тому студентом я не мріяв ні про оцінки, ні про дисертацію, ні про ступені-звання, ні навіть про щось серйозніше. Поступово все це приходить саме собою. Правда, доводиться щодня систематично працювати. Але про працездатність тим більше не мріялося і не мріється – це на рівні інстинкту, генів і звички. Ну, не романтик я, вибачайте.

    — Ви понад 30 років живете в середовищі студентів. Що для Вас означає студент і яким він мав би бути в ідеалі?

— Ідеал на те й ідеал, щоб існувати тільки десь там, в емпіреях. У реальності же багато хто просто став у чергу за дипломом, інші – за заміжжям, треті вступили на пробу, а потім буде ще якась додаткова освіта. Проте всі категорії нагадують мені зайчиків-барабанщиків з відомої телереклами. Доки батьки вставляють усе нові батарейки, вони лупцюють паличками – аж курява стовпом. Може, це й правильно. Ю.Левітанський гарно написав: «Каждый вибирает по себе женщину, религию, дорогу...»  У тому числі й нинішні студенти. Тому моя думка про те, що вони мають обирати, характеризує більше мене самого, ніж об’єктивну реальність. Кожне покоління робить свій вибір заново. Колись моє покоління зробило свій. У нинішнього – він зовсім інший. І це правильно. 

РЕМЕСЛО ВИКЛАДАЧА – ЩОДЕННА ЕКВІЛІБРИСТИКА З ОДНОЧАСНИМ ЖОНГЛЮВАННЯМ ЗАПАЛЕНИМИ ФАКЕЛАМИ НАД БАСЕЙНОМ З ГОЛОДНИМИ АКУЛАМИ

— Чим відрізняється Федака-студент від Федаки-викладача?

– Той був більшим оптимістом. Плюс вони двоє жили в абсолютно різних суспільствах. У радянську добу ми вважали, що живемо у найфантастичнішому світі, який лиш може бути. Це було суспільство подвійної моралі (інакше не вижити), подвійної бухгалтерії і досить широких можливостей для енергійної людини. Але тепер доводиться жити у ще більш фантастичному. А на порозі – взагалі щось психоделічне. Змінюється суспільство, його економіка, кримінальний кодекс, повсякденна етика. Те, що в студентські роки було злочином, тепер – норма господарської діяльності. І навпаки – тодішня норма (наприклад, зрівнялівка) нині сприймається як дикість. Ми не перше покоління, якому судилося пройти через такі пертурбації. Тож внутрішній чоловічок у кожному з моїх ровесників – ламаний-переламаний, весь у гіпсі, бинтах, шинах тощо. Але ж живемо якось. Міла Іванцова написала, що хлопчики взагалі не дорослішають, просто з часом старішають. Як на мене, дівчатка дорослішають швидше, ніж старішають, а потім повторно впадають у дитинство. Це я про своїх однокурсниць.

— Чи мали улюбленого викладача?

– З ними поталанило. Крім історичних, нам читали і багато дотичних дисциплін. З філологів прочитав спецкурс про український історичних роман Василь Герасимович Чумак – людина дивовижної біографії (на щастя, встиг лишити письмові мемуари). Найбільш плідним (за кількістю друкованих аркушів) з усіх наставників виявився Омелян Дмитрович Довганич. Як лектор (читав довоєнну історію СРСР) він не вирізнявся якимись зовнішніми ефектами (на відміну від того ж таки М.Трояна, наприклад). Але він назавжди лишається для мене зразком фанатичної відданості своїй справі. Кожен викладач мав якийсь свій плюс. Хоча коли питання про якусь дитячу симпатію до дорослого (за Маяковським, «делать жизнь с кого?»), то таке було хіба що у школі (та й то у молодших-середніх класах), в університеті цього, звичайно, вже не було. Там панував критичний погляд на все і вся.  

— Ви один із тих професорів, які запам’ятовуються. У чому Ваш секрет читання лекцій?

— А в чому секрет варіння борщу? Секрет – це надто пафосно. Просто коли говориш про те, що цікаво тобі самому, тоді вдається зацікавити і слухачів. Можна не любити предмет і любити студентів (мав я таких викладачів). Можна любити предмет і не любити студентів (теж були, хоча менше, ніж попередніх). Можна якось балансувати між цими двома крайнощами. Ремесло викладача – щоденна еквілібристика. З одночасним жонглюванням запаленими факелами. Над басейном з голодними акулами.

НАУКА – ЦЕ МИСТЕЦТВО ЗАДОВОЛЬНЯТИ ВЛАСНУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНУ ХІТЬ

Що для Вас історія – об’єкт професії чи щось більше?

– Значно більше. Був такий англійський сатирик ХVII ст. Семюель Батлер. Він якось видав приблизно таке: «Історію не може змінити навіть Господь Бог. На це здатні тільки історики. І за це Він пробачає їхні дрібні грішки». У цьому жарті насправді тільки часточка жарту. Звісно, минуле як таке вже не змінити. Але ми постійно змінюємо наше ставлення до нього. Трагедії ми прагнемо зробити бодай трохи менш болісними, перемоги – ще трохи більш надихаючими. Історики виконують важливу психотерапевтичну роль для свого народу. Традиційні спроби помахати кулаками після бою («А зате ми найкраще співаємо!», «А зате в нас найкращий коньяк») насправді дуже потрібні людям. Й історики надають публіці саме таку можливість.

Ми прагнемо показати, що не буває перемог без попередніх поразок, що друге виростає з першого, що наша сила народжується з нашої слабкості, бо більше просто ні з чого. Давньоруська культура багато в чому програє за кількісними параметрами перед західноєвропейською – там і манускриптів більше збереглося, і храмів, і замків. Але тому ми й підносимо на щит кожну рідну дрібничку, носимося з нею як з писаною торбою, бо якщо не можна взяти кількістю, то треба – якістю, глибиною. Тому про «Слово о полку Ігоревім» уже понад 10 тисяч статей і монографій.

Подібних поем на Заході значно більше, але такого ажіотажу, який здійняли наші історики навколо Слова («Повісті минулих літ», Києво-Печерського патерика), там усе-таки немає. Бо нашому суспільству тепер це дуже потрібно – повірити у власний потенціал, у добрі гени, життєдайність традиції тощо. Саме через й відбулося те, що дуже приблизно називають Революцією гідності. Коли вже здавалося, що удав повністю об’їв калину, вона сама його придушила. Чому? Зокрема й тому, що на уроках історії майбутніх революціонерів вчили: зло перемагає тільки тимчасово. Хтось пропускав це крізь вуха (історик, мовляв, традиційно казкує), але більшості це таки запало в душу. Бо без таких саме істориками сформованих уявлень не було жодного сенсу виходити на Майдан. Наприкінці 1980-х, коли тільки зароджувалися незалежні профспілки, починався страйковий рух, історики жартували, що в цьому і їхня заслуга: вони ж багато писали і розказували майбутнім борцям про страйки ХІХ ст. Теж жарт, але насправді – не тільки жарт.  

— Ви багатогранна особистість, що перемагає у Вас – історик-дослідник чи історик-викладач?

– Чехов з цього приводу казав, що медицина – це його дружина, а література – коханка. У тому сенсі, що перша дозволяє зводити кінці з кінцями, а друга – надає сенс самому існуванню. Для суспільства дуже важливо, щоб підтримувалася його колективна пам’ять – насамперед через систему історичної освіти. Заради цього в бюджеті виділяються кошти на викладачів. Через це ті, хто пече паляницю, відламує кусень і нам. Але віддавши свій обов’язок суспільству, хочеться потішити і власну цікавість (отой інстинкт пліткарства). Наука – це мистецтво задовольняти власну інтелектуальну хіть за рахунок держави, бізнесових структур, спонсорів, своїх читачів тощо. Кінець кінцем – за свій власний.  

— Чи хотіли б працювати за кордоном?

– Ні. Людина має більше спільного навіть не з тваринами, а з деревами. Дерева ж можна пересаджувати тільки до певного віку, поки вони ще тільки саджанці. Потім кореневище настільки розростається й ускладнюється, що... 

УНІВЕРСИТЕТ – ЦЕ ЯК ПОВІТРЯ ЧИ УРЯД: КОЛИ ТАМ ВСЕ ДОБРЕ – ЦЬОГО НЕ ПОМІЧАЄШ, ТАК І МАЄ БУТИ

— Як би ви охарактеризували історію УжНУ?

В. Вернадський якось кинув, що майбутнє належить тим, хто будує університети. Майбутнє Закарпаття з 1945 р. твориться насамперед нашим університетом. Приблизно одночасно з ним у Москві збудовано сім усім відомих висотних будинків. Їх заведено лаяти – мовляв, занадто випинаються, тягнуть всю увагу на себе тощо. Але В.Чивиліхін зробив експеримент: узяв велике панорамне фото Москви і закрив ці будинки шматочками паперу. Потім пропонував знайомим упізнати, що це за місто, але без висоток воно стало якимсь середньостатистичним. Так і наш університет. Уявіть, що на панорамі закарпатської історії його закрили папірчиком. І що тоді залишиться? Багато чого, чим область по праву пишається. Проте без університету все воно стане якимсь стандартизованим, без родзинки.

Університет – це як  повітря чи уряд: коли там все добре – цього не помічаєш. Так і має бути. Зате досить тільки з’явитися якійсь проблемі – вона одразу в центрі загальної уваги. Наш край ішов до свого вузу віки. Якби він з’явився на десятиліття-друге раніше, ми би тепер були зовсім іншими. Не сказав би, що кращими, але складнішими – точно. А якби на сто років?! Англійці вважають, що за плечима джентльмена має бути три вищі освіти – тільки перша – в діда, друга – у батька і вже третя – у нього самого. У цьому сенсі покоління джентльменів з’явилося на Закарпатті тільки в останні десятиліття. 

- — На Вашу думку, чого бракує нашому університету і чим може пишатися?

– З наших вікон видно Євросоюз. Нічим там не краще. Уж не перетворюється там на молоко в кисільних берегах, засаджені жовтим люпином поля не врожайніші за наші. Трохи чистіші узбіччя. Але проблеми ті самі, що й у нас. Вищий рівень життя, нижчий рівень корупції, значно твердіші правила гри, забезпечені серед усього іншого тамтешніми університетами. От і відповідь.

КОЖНИЙ ВЕЧІР ТРЕБА ПРОЖИВАТИ ЯК ОСТАННІЙ, А КОЖНИЙ РАНОК – ЯК ПЕРШИЙ У ТВОЄМУ ЖИТТІ

— Ви дуже активна й діяльна людина. Займаєтесь і науковою, і літературною, і журналістською діяльністю. Якби постала проблема вибору, чому б віддали перевагу?

– Правду сказати, це три аспекти одного й того самого ремесла, яке виростає з не найкращої риси чоловічої психології. Чоловіки – набагато більші пліткарі, ніж жінки, просто ми це успішніше приховуємо, обертаємо у різні благопристойні фантики. А суть така ж. Людина всюди і завжди – та сама людина, навіть якщо когось псує квартирне питання. Французький класик М. Блок порівнював історика з людоїдом: тільки-но де запахло людським духом, він знайде там поживу. Те саме стосується й письменника чи журналіста. Тож вибір більше теоретичний. Та якщо питання про те, з чого саме жити (на чому заробляти і взагалі – на чому серце заспокоїться) із цих трьох іпостасей, то багато журналістів врешті йдуть у літературу, чимало літераторів ударяються в історіографію. Щоб історики переходили у щось інше – не пригадую. М.Грушевський писав художні твори ще у молодості, потім не повертався. М.Костомаров теж писав белетристику переважно в молоді роки, хоча й на старості літ утнув кілька повістей, але схоже, що просто дописав задумане раніше. Так що тут не зовсім, як у грі «камінь – ножиці – папір». Скидається, що історія – все-таки найсильніша карта, котра врешті побиває інші дві. 

  — Поділіться секретом – як усе встигати і бути в курсі (навіть у вирі) всіх подій?

– Розтин покаже (сміється). Це не чорний гумор. Справді, багато чого в людині можна зрозуміти тільки після її смерті. У майстерно написаних біографіях це найцікавіший момент – як людина іде до свого фіналу, наскільки він логічний, випливає з ритму самого життя. Смерть показує людину справжньою. Аналогія з промокальницею. Колись писали чорнилами, вони розпливалися по паперу і зайву рідину знімали промокальним папером. Після цього вже все фіксувалося навіки – таким, як і має бути. 

— Проживши півстоліття, зарано робити висновки, але чи досягли вже заповітної мети?

– Це щось із царини буддизму чи індуїзму. Перший прагне просвітлення, подолання страждання, досягнення внутрішнього спокою і загнуздання думки (і тільки отоді...), другий – подолати перевтілення твоєї душі, випасти з цього процесу і зависнути між буттям і небуттям (у принципі – те саме, тільки виражене іншими образами). Ні те, ні інше наразі не приваблює. У цьому сенсі якоїсь заповітної мети взагалі не маю. Коли вже й мріяти про щось, то хіба що про гідну смерть – у мирі з самим собою. Але заради цього і дається  життя. Розумію, що насамкінець треба сказати щось таке розумне і життєствердне. Сенс життя тільки в ньому самому, аж ніяк не поза ним. Кожен вечір  треба проживати як останній, а кожен ранок – як перший у твоєму житті. У сенсі: радіти і дивуватися світові – навіть коли він уже оскому набив. Можливо, саме того і вчили п’ять років студентського життя-буття. 
 

P.S. Редакція Медіацентру УжНУ щиро вітає ювіляра з близьким Днем народження. Бажаємо Вам, шановний Сергію Дмитровичу, зберегти свій темпоритм і мати від нього задоволення… Бачимо в закарпатській журналістиці три феномени – Волошина, Бабидорича, Федаки. Хай феномен Федаки буде відчутий і на рівні того, що всередині з’їденого бублика… Справжніх гурманів Вашим творчим стравам!

Медіацентр УжНУ

Розмовляла Іванка Когутич

Фото, відео Роберта Паппа

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-10
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)