Музику і фотографію в одному флаконі вдало "змішує" талановита ужгородка

Музику і фотографію в одному флаконі вдало "змішує" талановита ужгородка

Творчі люди у пошуках нових форм вираження частенько застосовують у своїй роботі синтез, поєднання кількох видів мистецтв. От і відомій піаністці Анжеліці Фукс стало затісно в рамках традиційного фортепіанного виконавства. Молода ужгородка, яка встигла побувати на найкращих світових сценах, стати переможницею кількох престижних конкурсів, отримати цілком гідну роботу за кордоном, раптом все кинула і повернулася додому заради реалізації своєї давньої мрії.

— Ще років у 15 (я тоді навчалася у Будапешті), — розповідає Анжеліка, — мені захотілося спробувати поєднати музику з фотографією, з якимось візуальним рядом. І от тепер працюю над проектом, котрий назвала «Visual music» — «візуальна музика». Зараз дуже модно поєднувати різні види мистецтв.

Нові тенденції здебільшого приходять до нас із Заходу. Ви також багато років провели за кордоном. Певно, звідти і це бажання експериментувати?

— Спочатку я закінчила Ужгородське музичне училище ім. Д.Задора. А до Європи мене покликала моя любов до Ференца Ліста. Цей композитор, наче добрий ангел-охоронець, весь час присутній у моєму житті. Пам’ятаю, у класі №16 училища на стіні висів портрет Ліста. Займаючись там, я постійно затримувала погляд на цьому портреті. Мене зацікавила його особистість: я зачитувалася біографією, переглядала світлини із зображенням композитора. Це навіть скидалося на свого роду закоханість! Мені захотілося побувати в Будапешті в академії, яку заснував Ференц Ліст. Поїхала, побачила кімнати, в яких він жив. І зрозуміла, що хочу там навчатися. На щастя, вдалося вступити, до того ж безкоштовно. Потрапила до прекрасних педагогів. Практично всім, що умію, завдячую в першу чергу їм.

І саме звідти почалося ваше освоєння світу?

— А в цьому мені знову допоміг Ліст. Я поїхала у Нідерланди на міжнародний конкурс піаністів «Franz Liszt», стала лауреатом. Це кардинально змінило моє життя: почалися поїздки, концертні тури. Власне, саме перемога у конкурсі Ліста допомогла мені побачити світ. Потім я навчалася у Сполучених Штатах, а в останні два роки працювала в Еквадорі – викладала в консерваторії, яка також носить ім’я Ф.Ліста.

Із цього закордонного досвіду що є для вас найціннішим? Зрештою, і ваше становлення як музиканта відбулося саме в цей період.

— Так, мені було 19, коли я грала на конкурсі Ліста. Це була, практично, моя перша така далека поїздка, я вперше полетіла літаком – до Голландії. Було цікаво і водночас досить виснажливо. Грати кожен другий день концерт – це дуже непросто. В такому молодому віці ще не кожен музикант до цього готовий. Але я про таке мріяла, і вдячна за цей величезний досвід. Було справді дивно сьогодні знаходитися в Європі, завтра — у Китаї, а через тиждень – у Латинській Америці. І вже не розумієш, де день, де ніч. Тобі виходити на сцену, а організм хоче спати. Це було серйозним випробуванням, але я його, сподіваюся, подолала. Найцікавішими були далекі поїздки – Азія, Корея, Китай. Зовсім інші люди, інша публіка. Але вони в цих країнах дуже різні. Корейці, скажімо, добре відчувають музику, уважно слухають. Китайці, як на мене, ще просто не готові до такого. У них величезні зали – на дві, три, чотири тисячі, але при цьому під час концерту вони можуть перемовлятися, їсти, відповідати на телефонні дзвінки. Мене це трохи бентежило, однак це теж досвід. Дуже цікаво було в Австралії, я грала в Сіднеї. Зате переліт жахливий: 30 годин сидячи – це дуже виснажливо.

У таких поїздках на щось вистачає часу, окрім музики?

— На жаль, ні. Єдине, що похапцем намагаєшся подивитися якісь особливі місця. Наприклад, оперний театр у Сіднеї. А просто погуляти містом, все спокійно роздивитися, поспілкуватися – дуже рідко. Щоправда, бувають бізнес-ланчі, коли ти приїздиш до нового міста і мер міста збирає для зустрічі місцеву богему – оперних співаків, відомих виконавців. Тобі треба займатися, бо часу для підготовки зазвичай обмаль. Натомість ти змушена усміхатися, розважати розповідями цих незнайомців, бо їм справді цікаво поспілкуватися з прибулими.

Був у вашому досвіді момент якогось культурного шоку?

— Негативного чи позитивного?

І того, й іншого.

— Негативний знову-таки пов’язаний з Китаєм. Деколи там непрофесійно організовували концерти. Пам’ятаю, приїжджаємо якось, заходимо до зали. Все готово, публіка сидить, а рояля… нема. Це ж фортепіанний концерт! Ми чекали півтори години, поки доставили інструмент. Весь цей час на екрані повторювали якийсь рекламний ролик китайською мовою, глядачі не розходилися. У мене було враження, що їм просто наказали залишатися на місцях. Дуже своєрідно. Але не беруся судити – це ж зовсім інша культура.

А найприємніші враження мала від концертів в Америці. Не кажу про Нью-Йорк, а от в Огайо, Оклахомі публіка завжди дуже тепло приймає. Люди з насолодою слухають, підходять після концерту, дякують. Нью-Йорк трошки інший. Коли я там грала з симфонічним оркестром та всесвітньо відомим диригентом Філіпом Ентрамо, то знала, що в залі присутній музичний критик із «New York Times». Мене ледь не силоміць виштовхували на сцену. Було надзвичайно страшно, тому що в таких великих містах слухачі дуже вибагливі, розбалувані. Вони вважають себе великими знавцями і приходять не стільки насолодитися музикою, скільки знайти огріхи у твоєму виступі. Втім, «New York Times» написав дуже позитивний відгук про цей концерт. І взагалі, коли про тебе пишуть у такому солідному виданні – це вже визначна подія.

А які у вас стосунки з вашими колегами? Ви ж неодмінно перетинаєтеся з багатьма у своєму музичному житті.

— Є певний прошарок виконавців, з якими я зустрічалася особливо часто – це конкурсні піаністи. У мене великий конкурсний досвід, тож ми часто бачилися, з багатьма товаришую досі, підтримую тісні контакти. Дуже люблю грати з колегами та іншими інструментами. Це завжди дуже цікаво. Дивовижний випадок із моєї практики, це коли ми з Віталієм Писаренком, лауреатом того самого конкурсу Ференца Ліста, виконували сонату Бартока для двох роялів та ударних інструментів. Він діставався десь із Азії, я летіла з Еквадору. І після 11 годин перельоту одразу сіли займатися. Звичайно, все було неготовим, і «склеювали» це годин 12. Ми вже просто падали з ніг, кожну годину вливали в себе каву. А потім ще з’єднували все з ударними. Але це було незабутньо! Не менш дивовижною була участь ще в одному цікавому проекті. Впродовж року я навчалася в Оберлінській консерваторії – одній із найстаріших консерваторій США. І там ми грали «Карміну Бурану» Карла Орфа, але перекладену для двох фортепіано, хору, солістів, ударних. Було відчуття могутності, величі, якоїсь стереосистеми. І ти – частина цього всього. 

Ви не перестаєте вчитися. Чи є межа, за якою людина вже не може зростати?

— Є прекрасний фільм про Святослава Ріхтера. Наприкінці картини вже старенький піаніст каже: «Я собі не подобаюся». На жаль чи на щастя, але так воно і є. Ти постійно працюєш і раптом домагаєшся якогось особливого звучання чи освоюєш новий виконавський прийом. День не підходив до інструмента – все кудись зникло. Це постійний процес. Колись ти задоволений своєю грою, а колись хочеться втекти зі сцени. Але без цього було б нецікаво. 

А буває у таких досвідчених музикантів повний провал на сцені?

— Само собою. І геть усе забув, і десь думками полетів – чого лише не траплялося під час виступу! Але бувало: «Боже мій, яка я геніальна!». Через такі щасливі миті ми і займаємося. Думаю, це притаманно всім людям мистецтва – музикантам, акторам, танцюристам, коли ти відчуваєш той адреналін, підхоплюєш хвилю, наче в серфінгу. 

Розкажіть, будь ласка, про свій еквадорський період. Це ж так екзотично!

— Я закінчила в Нью-Йорку аспірантуру. Але у Нью-Йорку без досвіду роботи не працевлаштуєшся, а як отримати цей досвід, якщо на роботу не беруть? Таке зачароване коло. І тоді я згадала про одну свою подругу. У мене колись був концертний тур Латинською Америкою. Познайомилася з директором Еквадорської консерваторії ім. Ф.Ліста. Вона тоді мені сказала: «Розумію, що тобі треба бути у великому місті. Але у нас для тебе завжди двері відчинені». Отак спонтанно я купила квиток і полетіла в Еквадор. Це було дуже екстремально. Із позитивного – я вивчила іспанську мову, отримала викладацький досвід. Звичайно, побачила джунглі, Амазонку, анаконд, весь той дивовижний світ. Це, звичайно, було захоплююче. Водночас, там дуже потужний криміналітет. Мені довелося бути дуже обачною. Наші колеги спеціально навчали нас, як поводитися: на вулицю ввечері взагалі краще не виходити, вдень теж не розслаблятися, ходити на віддалі від проїжджої частини, бо просто на ходу виривають сумку з рук – такі собі елементарні тамтешні правила життя.

Це в столиці Еквадору?

— Так, у Кіто. Причому Еквадор ще вважається одним із найбезпечніших місць у Латинській Америці. Це не Колумбія, де продають людей на органи. І все ж… Після повернення додому я ще кілька місяців йшла вулицею, озираючись довкола. А якщо назустріч рухалася група молодиків, подумки прораховувала в голові всі варіанти втечі або захисту. Тиск просто зашкалював!

Інстинкт самозбереження. З одного боку, це добре – ви готові до будь-яких несподіванок. З іншого – не дай Боже потрапляти у такі ситуації. 

— Мені пощастило уникнути неприємностей в Еквадорі. Хоча практично всі мої колеги зазнали і крадіжок, і нападів. До вбивств не доходило, але ніж до горла приставляли, щоб відібрати сумку. Дуже цінний досвід… 

Чим ще займаєтеся, крім музики?

— Захоплююся живописом: не в тому плані, що малюю, а вивчаю образотворче мистецтво. Дуже люблю літературу. Особливо обожнюю Чехова. У мене на кожний період був улюблений письменник. Тепер це Антон Павлович. Крім того, я дуже активна людина, займаюся йогою, а свого часу ще й професійно займалася танцями. 

Думаю, танці додали вам шарму, такого необхідного на сцені.

— У будь-якому разі, якщо добре володієш своїм тілом, то й почуваєшся значно впевненіше серед людей чи на сцені. 

Що спонукало вас повернутися із далеких світів додому? 

— Знаєте, мій перший рік в Еквадорі був дуже бурхливим, насиченим подіями, подорожами, розвагами. Я так захопилася цією круговертю, що навіть стала менше займатися за роялем. А на другий рік відчула, що мені це набридло, що чогось у моєму житті бракує. Я почала більше бувати на самоті, читати. Тоді й згадала про свою давню мрію – робити концерти, в яких була б не просто сольна фортепіанна музика, а із залученням інших видів мистецтв. І дійшла висновку, що найкраще цим зайнятися у моїм ріднім місті, де так багато талановитих і творчо мислячих молодих людей, охочих приєднатися до мене. Отже, я полишила насиджене місце і приїхала додому. Спочатку було важкувато: без стабільної роботи, з одними ідеями, які колись, можливо, будуть втілені в життя. Зараз я вже бачу певний результат. Залучила до проекту багато цікавих людей.

І найближчий концерт – це лише перший із серії концертів, над якими ми разом працюємо. Почали ми зі слайд-шоу, далі будуть інші види мистецтв, нові люди. Зі світлинами мені допомагає Богдан Козачук – талановитий ужгородський режисер. Ми з ним плануємо і надалі співпрацювати. До наступного етапу залучимо молоду мукачівську художницю, яка малює на піску. Сподіваємося виступити разом десь у грудні. Є ще й інші задуми, які я волію поки що залишити в таємниці.

От ви весь час про роботу, творчі проекти. А на особисте життя час залишається?

— Не дуже. Тим паче, поки я тут людина нова. Ще недавно у мене було інше життя, я мала там роботу, друзів. Зрештою, кохану людину. Але… Видно, це був не мій обранець, якщо так сталося. Я взагалі фаталіст у таких питаннях. Мені здається, що все наперед визначено долею.

Бачила повідомлення про ваш недавній виступ у Мукачівському військовому шпиталі. А ви жодним словом про це не обмовилися.

— Так, я грала для наших поранених воїнів. Але не хотіла б акцентувати на цій темі. Дуже не люблю людей, які, займаючись благодійністю, розповідають про це на весь світ.

Як кажуть, коли твоя одна рука дає, інша не має про це знати. Щодо шпиталю, то було дуже приємно після концерту поспілкуватися з людьми, які пройшли крізь такі суворі випробування. Я навіть не знала, як поводитися, адже ми перед ними у боргу. У мене з друзями був намір зіграти ще один концерт, щоб зібрати кошти для наших воїнів. Однак мене неприємно вразило, що з благодійних акцій здирають такий податок. Для мене це великий шок. Розумію, що у нас таке законодавство, але його треба міняти. 

Зараз, попри роботу над проектом, знаю, вивчаєте німецьку. Дивовижна працездатність!

— Усе закономірно. Англійська, іспанська – це просто необхідність. Українська, російська, угорська – рідні мови (батько – етнічний угорець). Щодо німецької, то вона певною мірою також рідна. Я зовсім її не знаю, але моє прізвище Фукс (в перекладі з німецької «лисиця»). І по батьківській лінії мої родичі – шваби. Всі вони і жили колись на Швабській вулиці. Отже, моє генеалогічне коріння сягає колишніх переселенців з Австрійської імперії. 

Фукс – поширене німецьке прізвище. Зустрічаються і музиканти.

— Соромно зізнатися, але тільки щойно довідалася про Йоганна Йозефа Фукса – відомого австрійського композитора і музичного теоретика епохи бароко, який займав найвищу музичну посаду у Відні – придворного капельмейстера. 

Схоже на те, що і ви поповните список ваших знаменитих однофамільців. 

— Знаю одне – не мінятиму прізвища, незалежно від того, буду заміжньою чи ні. 

Мені здається, ви дуже вольова і цілеспрямована особистість: за що б не бралися, робите якнайкраще. І вмієте йти до своєї мрії. 

— Так, плани у мене наполеонівські. Як мінімум, отримати Греммі (премія Американської академії звукозапису), як максимум – Оскар! 

Джерело: Новини Закарпаття

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-05
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Кацапській мові не місце в Україні доки москалі оккуповують українську землю. На Донбасі і в Криму повністю заборонено українську мову та освіту. Треба відповідати ворогам, завезеним з рязанщини-моско ......
Іван (2016-12-06 03:21:12)
Надо расследовать схемы, по которым Ляшко стал миллионером и приобрел ряд элитных квартир и апартаментов! Какие олигархи и за что ему платили!?...
Гость (2016-12-05 21:03:13)
Надо расследовать схемы, по которым Ляшко стал миллионером и приобрел ряд элитных квартир и апартаментов! Какие олигархи и за что ему платили!?...
Гость (2016-12-05 21:01:32)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 19:16:38)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-02 18:26:46)