Як живеться в Ужгороді родині з Горлівки

Як живеться в Ужгороді родині з Горлівки

Родина П’ятихатко: «Зараз в Ужгороді у нас більше друзів, ніж було у Горлівці» 
      Родина П’ятихатків до Ужгорода приїхала у серпні минулого року. Приїхали з Горлівки Донецької області, де якраз тоді розпочалися активні бойові дії. Ми побували в гостях у цієї привітної родини, аби почути про те, яким був їхній шлях до мирного життя. Зараз голова родини, Рома, у відрядженні. Його дружина Оля розповідає, що чоловік знайшов роботу мало не в перший день по приїзді сюди. Вона ж поки роботи не знайшла, тож займається тим, що допомагає іншим переселенцям влаштуватися на новому місці. 

«Ополченці від самого початку переконували: не бійтеся, тут стріляти не будуть» 
     «Родом я з Вінницької області, а з чоловіком познайомилася у Києві, де ми певний час мешкали, – розповідає Оля. – Потім ми разом поїхали до Горлівки, звідки родом чоловік. Там один друг запропонував жити в його квартирі, поступово виплачуючи її вартість. Минулої осені ми якраз мали виплатити все до кінця та прописатися в новому помешканні, але не встигли – мусили кидати все і їхати геть. Коли навесні минулого року в Горлівці почалися заворушення, проросійські мітинги, а потім і захоплення адміністративних будівель, інший наш товариш зібрав нас усіх і сказав: «Починається щось дуже погане. Треба звідси виїжджати поки не пізно». З усіх, кого він намагався переконати, такої ж думки були лише ми. Той товариш першим продав свій будинок і поїхав до Ужгорода. Ми з чоловіком допомогли йому переїхати – тоді вперше й побували тут. А коли поверталися назад, зрозуміли, наскільки все серйозно. Одразу після того ми почали планувати виїзд. Спочатку спакували дві величезні коробки речей і відправили їх поштовою службою у Вінницю. Аби довезти коробки на пошту, довелося пройти огляд в ополченців. Вони ще ті коробки розірвали, аби переконатися, що там справді лише дитячий одяг. Потім, у кінці травня, я вивезла до мами на Вінниччину доньок – Саміру та Аріану. Їхати залізницею вже було небезпечно, наш потяг кілька годин простояв у полі. Тоді було дуже страшно. Потім я повернулася назад – за чоловіком і залишком речей. У Горлівці вже було неспокійно. Мій чоловік бачив, як його колишні шкільні знайомі – переважно з розряду наркоманів та «алкашів» – взяли до рук автомати, відчули себе «крутими» хлопцями, у них нізвідки з’явилися гроші. Нам казали: не бійтеся, все буде нормально, ніхто стріляти тут не буде. Тому мало хто виїжджав, всі сподівалося, що обійдеться. Тепер люди шкодують. Зараз от один знайомий хоче виїхати, але не може. Грошей він не має, квартиру продати не погоджується. Нині у Горлівці квартири продають за безцінь – 3 тисячі доларів. І то ніхто не купує. От і сидить там, бідний. У той день, коли ми хотіли їхати, я прокинулася о 5-й годині ранку, подивилася у вікно, а у нас досить добре околиці Донецька видно. Бачу: все рветься вдалині, дим стоїть. У той день ми не поїхали, побоялися. А через деякий час забрали з дачі друзів наш старенький мікроавтобус (тримати його біля будинку було ризиковано – його могли забрати), швидко запакувалися і поїхали. Проблема була в тому, що у нас в паспортах стояла вінницька прописка (так вийшло, що мусили прописатися у батьків), а це означало, що на блокпостах ДНР могло трапитися все що завгодно. Одного разу, ще до того, я трохи не попалася з тою пропискою. Ми їхали в автобусі, коли нас зупинили ополченці чеченської зовнішності. Вони зайшли до автобуса і почали перевіряти документи. Чоловіка вивели на вулицю, мене залишили в салоні. Я тоді дуже злякалася, бо ополченці поводили себе грубо, кричали, коли люди їм казали, що не мають паспортів, бо не звикли постійно носити їх із собою. Поки вони розбиралися з якоюсь жінкою, я тихенько вийшла до чоловіка на вулицю. У нього перевірили водійське посвідчення, а про мене якось забули. Тоді нам дуже пощастило». 

«Ми проїхали з українським прапором всі ДНР-івські блокспоти»
Оля з Ромою не знали, якими дорогами безпечно їхати з Горлівки, тому до цього намагалися випитати в знайомих, які шляхи перекриті, а через які пропускають. «Їхали ми, чесно кажучи, навмання. На одному з блокпостів ДНР нам сказали, що тут ополченці трусять всі речі. А ми везли із собою український прапор. Я його склала гарненько і сховала в дитячих речах. Коли на блокпості згадала про нього, жахнулася. Чоловік каже: «Ну ти даєш! Що з ним тепер робити?». Але мусили їхати далі. На щастя, ніхто нас не обшукував. Так ми з тим прапором проїхали всі ДНР-івські блокпости. Коли вже заїхали на територію, де стояли наші, Рома спитав: «Ну що, ти вже заспокоїлася?». А я ніяк не могла повірити, що ми в безпеці, все думала: а раптом це на блокпостах переодягнені ополченці стоять? Таке ж уже бувало. Лише потім на українському блокпості, де побачила наш прапор, зізналася, що ми тікали з Горлівки. Я розплакалася сильно, обіймала нацгвардійців, їх теж довела до сліз. Вони там такі бідні стояли! Голе поле, спека неймовірна, в них їжі нема. Шкода їх було. На блокпостах українських стояли дуже хороші хлопці. Вони усі здивовано питали, що ми веземо в банці. А ми показували рибку. Вона, до речі, добре перенесла дорогу, зараз живе у нас в акваріумі. Теж переселенка». Коли родина П’ятихатко приїхала до Ужгорода, друзі вже підшукали їм квартиру. Оля каже, що люди дуже йшли їм назустріч, хазяйка орендованої квартири навіть знижку зробила. «У нас тут вже стільки друзів, що й у Горлівці стільки не було! Виявилося, що в Ужгороді проживає кілька старих знайомих, з якими я давно втратила контакт. Здружилися ми і з іншими переселенцями. В Ужгороді є благодійна організація Неємія», котра багато чого робить для переселенців. Я бачила, що часто вони не справляються з усіма, хто приїздить, тому запропонувала свою допомогу. Так підключилася до їхньої роботи, допомагаю з анкетами, які заповнюють усі «новенькі», дзвоню їм, коли приходить якась гуманітарна допомога, раджу, як влаштувати життя в Ужгороді. Це найменше, що я зараз можу зробити, а сидіти без діла не хочу», – каже Оля. Цікаво, що сама родина П’ятихатків переселенцями офіційно не вважається. Оскільки прописка у них вінницька, вони не мають права на соціальні виплати для переселенців та пільги (до прикладу, на харчування в садках і школах). Не допомогла навіть довідка з горлівської школи про те, що старша Саміра справді навчалася на нині окупованій території. Благо, хоч зі школами та садками проблем у родини не виникло. Оля каже, що освітяни пішли їм назустріч й одразу знайшли місце для Саміри. Молодшу Аріану мама влаштувала сама – попросила у директорки садка взяти дитину. Нині, каже Оля, діти звикають до україномовного середовища, а старша Саміра навіть зізнається, що вже забуває деякі російські слова. 

«В Ужгороді брудні вулиці, зате люди добріші» 
Працюючи з переселенцями, Оля добре знає, з якими проблемами вони зіштовхуються, приїхавши до Ужгорода. Найважче нині, каже, знайти житло, адже ціна оренди дуже сильно підскочила та й вибору вже немає. Іноді сім’ям переселенців доводиться кооперуватися, щоб винайняти, до прикладу, будинок. Проблеми з роботою також відчуваються. На Донбасі нинішні переселенці працювали за куди більшу зарплатню, ніж тут. Та й вибір вакансій невеликий. Зате Оля впевнена: тут люди добріші. «В Ужгороді всі посміхаються, навіть у магазинах ставлення до клієнта дуже приємне: і допоможуть, і гарного дня побажають. А у Горлівці постійно чимось незадоволені. П’ятихаткам на Закарпатті подобається. Батьки ж Роми залишилися в Горлівці, пережили обстріли, постійно сиділи в підвалі. Не так давно вони виїхали в Росію. Оля з Ромою про політику з батьками не говорять – вони іншої думки про все те, що відбувається на Донбасі. Власне, дивуватися нема чому, адже там нині змінюють свою думку навіть колись проукраїнськи налаштовані горлівчани. Оля розповідає, що її старша донька навчалася в українському класі. У неї була дуже патріотично налаштована вчителька, котра завжди розмовляла лише українською мовою. Та навіть вона піддалася російській пропаганді. Коли Оля востаннє з нею розмовляла, жінка розповіла, що школа працює, ДНР намагається платити вчителям зарплатню, навчання українською мовою заборонили і знову повернули 5-ти бальну систему оцінювання. Разом з тим вчителька вважає, що Україна не робить нічого, аби підтримати регіон, дати людям пенсії та зарплати. І каже: хай уже буде те ДНР, аби лише спокій відновився. Зараз же знайомі Олі телефоном зізнаються, що бойовики готуються до серйозних військових дій: щось постійно копають, укріплюють, завозять техніку і відверто попереджають населення про те, що після великодніх свят знову слід очікувати на бої. 

7dniv.info за матеріалами Тетяни ЛІТЕРАТІ, ГО «Щасливі діти»

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-08
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)
Один из самых тупых вбросов) укро-жидовская хунта считает украинцев дураками,как и российские жидо-либеральные СМИ - россиян..кругом одни жиды))...
Царь Давид (2016-12-07 12:16:12)
Ну и зачем еще раз доказывать что вы умственноотсталая нация. Все давно это поняли...
петро нюхает зад (2016-12-07 10:53:48)
Стоны необоснованны.В конце концов в стране прошла РЭВОЛЮЦИЯ ГИДНОСТИ !Жить стало лучше,жить стало веселей!...
простофиля (2016-12-06 22:35:16)