Фельдшер 128-ої бригади після Дебальцева залишився живим. Вчиться жити без стоп і кистей

Фельдшер 128-ої бригади після Дебальцева залишився живим. Вчиться жити без стоп і кистей

42-річний киянин Вадим Свириденко, який служив фельдшером у 128-й бригаді, дивом не загинув у Дебальцевському котлі. Чоловік, якому через обмороження видалили обидві ступні і кисті обох рук, вже тренується, щоб найближчим часом почати користуватися протезами. Йому дуже важливо якомога швидше піднятися – у вересні у них з дружиною повинен народитися первісток.

Вперше я побачила Вадима в реанімаційному відділенні Київського центру термічних травм через кілька днів після того, як його й іншого бійця, 23-річного спецназівця Вадима Довгорука, доставили сюди з Дніпропетровська.

Чоловіки отримали важкі поранення під Дебальцевим. Обидва пролежали кілька діб на морозі...

Лікарі робили все, що могли, їм було нелегко приймати рішення про ампутацію ніг і рук цим пацієнтам. «Ми застосували всі ліки, всі методи, але тканини загинули, – говорила мені в лютому завідуюча реанімаційним відділенням Наталія Ісаєнко. – Прямо зараз в операційній Вадиму видаляють стопи і кисті. Молодий чоловік, вагітна дружина. Як йому тепер жити?». Дуже досвідчена реаніматолог не могла стримати сліз. «Але ж які чоловіки постраждали, сильні, надійні, – трохи заспокоївшись, додала вона. – Якби не ця клята, непотрібна нам війна, вони були б здорові».

Вадим Свириденко та його рідні кілька разів просили мене перенести зустріч. Чоловікові потрібен був час, щоб прийти до себе. Більше місяця щодня йому під наркозом робили перев'язки, які прирівнюють до операцій. Зараз вже всі рани практично загоїлися.

Коли я зайшла в палату до Вадима, він дивився щось на планшеті. Натиснувши на паузу, поправив простирадло, що прикривало його ноги, і вказав на стілець: «Сідайте».

– На день народження, який я нещодавно відзначив у лікарні, мені подарували планшет, – говорить Вадим Свириденко. – У нього закачані книги, він підключений до Інтернету, з його допомогою я можу дзвонити і спілкуватися з рідними, друзями, товаришами по службі. Загалом, мій світ став набагато більшим, ніж лікарняна палата. Днями мені передали ще й коляску, якою потрібно управляти за допомогою джойстика. Незважаючи на те, що у мене немає кистей рук, думаю, зможу це робити. Я готовий на все, щоб не бути прикутим до ліжка.

Зараз із Вадимом, якому потрібні відразу чотири протези, щодня працюють реабілітологи. Під їхнім контролем чоловік виконує вправи, які зміцнюють м'язи спини, стегон, преса.

Під час розмови з'ясувалося, що до того, як Вадима призвали в зону АТО, чоловік працював у редакції газети «Московський комсомолець в Україні». За ним і зараз зберігають місце, допомагають у міру можливості.

– Медучилище я закінчив до армії, – розповідає Вадим. – Тому на строкову службу мене визначили фельдшером. Після цього отримав ще економічну освіту. У газеті працював у відділі збуту, займався рекламою.

У липні чоловік отримав повістку. Його відправили в 128-у бригаду санінструктором.

– Деякі знання довелося відновити, але багато чого я пам'ятав, – продовжує Вадим. – У зону АТО потрапив в кінці серпня. Були спочатку в районі Щастя, Теплого, потім біля Станиці Луганської та Ольхової. Наприкінці жовтня ми замінили в Чорнухине 11-й батальйон. Селище постійно обстрілювали. До нас звернувся місцевий житель, в тілі якого було як мінімум три осколки. У нього постраждали черевна порожнина, ноги, ребра справа. Потім я передавав йому у дебальцевську лікарню антибіотики. З медикаментами в тому регіоні дуже погано. Ми ділилися ліками з місцевими жителями, відвозили необхідне в лікарні. Знаєте, що мене вражало? Що багато мужиків із Чорнухино воювали на іншій стороні. І стріляли по своєму селу, розуміючи, що можуть поранити родича чи сусіда. До нас ставилися по-різному. Хтось підтримував, хтось відкрито ненавидів, але при цьому не було дня, щоб до мене не прийшли за медичною допомогою.

128-а бригада перебувала під Дебальцевим рівно п'ятдесят днів.

Перебуваючи в зоні АТО, чоловік регулярно висилав свої знімки дружині, щоб вона бачила: з ним усе гаразд. Ця фотографія зроблена недалеко від Дебальцеве за кілька днів до того, як Вадим мало не загинув.

– У сусідньому Нікішині хлопці гинули, а нам щастило, – продовжує чоловік. – За весь час перебування у нас не було жодного пораненого, ні одного вбитого! Хоча нас обстрілювали і мінами, і касетними бомбами. Просто ми постійно «слухали» небо. І при перших же звуках, що летять снаряди, ховалися в укриття. У грудні мені навіть вдалося з'їздити у відпустку додому. Але Новий рік я відзначав на лінії вогню. Олів'є їв в Ольховатці – нашу роту відправили на блокпости в цьому населеному пункті. Півтора місяці моторошно мерзли. Там, на сході, клімат відрізняється від київського. Мінус 12 сприймається, як усе мінус 25. Та ще різкі вітри. У караулі витримували не довше п'ятнадцяти хвилин.

У той час сильно бомбили село Новоорловка. Звідти через наш блокпост постійно везли постраждалих. Головним було – якомога швидше доставити бійців у лікарню, незважаючи на снігопади і розбиті дороги. Це вдавалося.

12 лютого Вадим в числі інших бійців вирушив на блокпост неподалік від Дебальцево.

– Коли прибули на місце, зрозуміли: перебуваємо в котлі, – згадує чоловік. – Хоча по телебаченню генерали стверджували, що його немає. Наш штаб у полі ворог бомбив прицільно, посекторного. Майже вся техніка згоріла. Головною думкою було – залишитися в живих. Ми сподівалися, що для нас організовують коридор, що прорвемося, нас не кинуть.

В один із днів Вадим з десантниками відправився до сусіднього блокпосту. Але БМП українців розстріляв танк. Вадим отримав поранення в праве передпліччя і стегно.

– У лікарні Дебальцево рани зашили, – говорить Вадим. – І всіх поранених вирішили відправити в Артемівськ. Виїхали в ніч на 16 лютого. Сидячи в БМП, я чув, як лаявся водій-механік. Ми відстали від колони і явно заблукали. Почулися постріли. І ми підірвалися на міні. Піді мною в підлозі почала розповзатися помаранчева пляма – це плавився метал. Мене врятував командир – відкрив двері БМП і смикнув за собою, я вивалився назовні. Навколо був цілковитий хаос. Вирішили всіх поранених покласти в кузов «Уралу», який їхав слідом за нами. Тільки завантажилися, як важка машина почала здавати назад, і пролунав другий вибух. Знову міна. Там все було заміновано… Я пошкодив ще й спину, був контужений. Виїхати ми вже нікуди не могли. Мені навіть складно сказати, скільки нас було. Чоловік вісім – десять поранених. Ми з командиром знайшли в «Уралі» ковдри. Роздали їх хлопцям, адже був сильний мороз… Надати медичну допомогу я не міг: не було мого медичного рюкзака з препаратами. Та й рухався з натугою. Ночував я з командиром у кабіні без жодного скла. Ніч провів у напівнепритомному стані. Прокинувшись вранці, зрозумів, що не чую жодного стогону. Всі замерзли, як і мій командир. Я спробував іти. Відійшов від машини метра три-чотири. І впав. Жахливий біль у спині змусив мене повернутися в кабіну. Розумів, що залишилося недовго.

– Зневірився?

– Тоді для емоцій не було сил, вони кудись відійшли. Головне – я живий, а значить, повинен боротися. З мобільного телефону додзвонився своїм хлопцям із медичної роти. Спробував пояснити їм, де перебуваю, хоча абсолютно не орієнтувався. Як я дізнався пізніше, намагаючись відшукати мене, товариші по службі знайшли іншого пораненого. Я дуже цьому радий. Чекаючи допомоги, щоб не замерзнути, ховався під ковдрою з головою і дихав, зігріваючи повітря. Якщо хотілося їсти або пити, жував сніг. Коли дрімав або втрачав свідомість, перед очима спливала книга «Повесть о настоящем человеке». Не знаю, чому саме вона, – посміхається Вадим. – Але на підсвідомому рівні я знав, що, як і Маресьєв, повинен повернутися до своїх рідних.

На четверту добу на напівживого Вадима наткнулися «деенерівці». Оглянувши чоловіка, вони відправили його в донецьку лікарню. По дорозі запитували: «Навіщо ти сюди прийшов?» У те, що він медик, повірили не відразу. Тільки побачивши у військовому квитку запис «фельдшер», погодилися віддати Вадима українцям.

– Я пробув на тій стороні не більше дванадцяти годин, – продовжує Вадим. – За мною прислали реанімобіль, який відвіз мене до Дніпропетровська. До того часу, як мене туди привезли, Віка і мій друг вже приїхали з Києва. Дружині я подзвонив з Донецька. Сказав, що живий. Всі дні, поки від мене не було звісток, вона стійко трималася, намагалася про погане не думати. Ми з нею ще до мого відходу на війну домовилися: якщо я не дзвоню, це ще не означає, що мене немає.

– Перед операцією лікарі сказали, що вам ампутують кисті і стопи?

– Так. Час і мороз зіграли проти мене. Тканини буквально муміфікувалися. Звичайно, коли лікарі сказали, що врятувати руки і ноги неможливо, я був шокований. Але розумів: іншого виходу не було. Зараз постійно відчуваю фантомні болі. Дуже хочеться розкрити долоні. Прийти до себе, знайти сенс життя мені допомагають рідні. Вони приходили до мене в реанімацію з посмішкою на обличчі. А друг став моїми руками. Він піднімав мене, повертав. Дивлячись на мене, Руслан, батько шестирічної дитини, почав заводити розмови, що теж піде воювати. Але я б дуже цього не хотів. Тому кажу йому: «Я відвоював за двох. І війна пройшла по мені за двох». Руслан для мене став просто незамінним. Днями йому прийшла повістка...

– Ви пристосувалися щось робити руками?

– Ви хочете сказати куксами? – Спокійно поправив мене чоловік, від чого мороз пішов по шкірі і насилу вдалося впоратися зі сльозами. – Легко управляю сенсорними гаджетами. Листуюся зі знайомими. Можу поправити трубочку в чашці, щоб попити. Дуже сподіваюся, що мені виготовлять протези, які називають «розумні руки». У них датчики кріпляться до м'язів, завдяки чому можна управляти механічними пальцями. Мене запевняють, що отримаю такі за рахунок держави. Але поки це не станеться, не повірю… Я вже готовий пробувати ходити на протезах. Реабілітологи почали мене до цього готувати. Кожен день роблять масаж, я виконую фізичні вправи, які зміцнюють м'язи хребта, преса, стегон, щоб вони могли взяти на себе частину навантаження. До осені, коли Вікторії прийде час народжувати, я повинен бути максимально самостійним, щоб і їй допомагати. Дружині зараз дуже нелегко. Але вона намагається триматися, не втрачає віри в мої сили, шукає тільки позитивне у всьому, що відбувається. А я її за це безмежно люблю.

– Вадиме, ви пройшли Дебальцевський котел, замерзали в полі, отримали важкі травми. Як думаєте, нам вдасться перемогти в цій страшній війні?

– У перемогу потрібно вірити. Тільки якою ціною вона нам дістанеться? Хлопці, які воювали поруч зі мною, і зараз знаходяться в зоні АТО, бо відчувають страшний біль за загиблих товаришів по службі. Саме це почуття допомагає їм тримати оборону і не дозволяти ворогові просунутися далі. Чи воюють мої знайомі? У реанімації мене провідував університетський товариш, який прочитав про мене в соціальних мережах. Я його не бачив багато років. А тут відкриваю очі: стоїть переді мною у формі. Пишаюся ним. А мені додає сили і віру в те, що встану на ноги і навчуся працювати протезами рук, допомога небайдужих людей з усього світу. Спасибі їм! Ось на тумбочці лежить конверт – це від київських бабусь. Я вмовляв їх не давати гроші. А вони пояснили, що тим самим я ображу людей, які щиро хочуть допомогти. Мене це приголомшує: їм пенсії урізують, а вони все одно відривають від себе копієчки і допомагають пораненим бійцям.

P.S. Номер картки «Приватбанку» 4149 4378 5227 3117, Свириденко Вадим Васильович.

Джерело: Факти

7dniv.info

Знайшли помилку в тексті? Повідомте нам про неї: виділіть текст та нажміть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Loading...

Новини за темою

Останні новини

Вчора, 2016-12-10
Інформаційне повідомлення
Коментувати новини на нашому сайті дозволено лише на протязі 30 днів з моменту публікації.

Новини партнерів

Останні коментарі

Ну і ряха, з підручника .Ламбрози.! Не довіряє чиновникам,яких очолює?.Ну так поміняй! Лише не на "манів",досить вже,треба українців з титульної нації до влади ставити , а не своїх на грошо ......
Олег (2016-12-09 19:37:34)
Это тонкий намек на свою отставку по причине: не сработался с коллективом?...
Юрий (2016-12-09 17:53:23)
Саме тому прем"єр навіз в Україну своїх братів по крові з Ізраїлю, Польщі, Словенії... Бо не довіряє українцям розпродажу України - можуть здати народу......
Запорожець (2016-12-09 16:43:32)
Далекосяжна путінська провокація розрахована на дестабілізацію в Україні!"..диверсантка "Правого сектору" Лілія Коц заявила про причетність "Правого сектору" до розстрілів на ......
Володимир Марківський (2016-12-07 17:34:09)
Готові взяти відповідальність за організацію та підтримку процесу формування галузевої політики по децентралізації в одному з таких секторів, як ЦНАПи, соціальний захист, охорона здоров'я, навкол ......
RevaA (2016-12-07 17:01:47)